Глава 19 (б)

На диво, народ тут був дуже доброзичливим. Але, що більше вразило мене, серед них були гобліни, які жили в гармонії з місцевими жителями. А ще, на території їхнього села стояли ліхтарі, які, швидше за все, працювали вночі.

– Марі! – хтось покликав мене тоненьким голоском.

Я здивовано обернулася, мало не випустивши свою тарілку з тушкованими овочами та м'ясом, і побачила маленьку гоблінку.

– Не впізнала мене? – усміхнулася вона і поманила мене за собою до вільного столика. – Це я, Міока. Пам'ятаєш мене?

У пам'яті відразу сплив мій останній день перебування в цьому світі і мій медальйон. Звісно, я погано розрізняла гоблінів. Ще, й, часу пройшло багато. Не дивно, що я її не впізнала. Зате ім'я пам'ятала добре.

– Ти подарувала мені той кулон із фотографією батьків, – кивнула я. – Не чекала тебе тут побачити.

– Моїм домом багато років була школа, мені не було куди піти. І це село виявилося чудовим варіантом для таких, як я. Я почуваюся тут корисною.

– Розкажеш щось про це село? – я сіла за стіл та почала їсти свою страву.

– Тут гарні люди, – Міока сіла навпроти і присунула до нас тарілку з коржами. – Вони готові жити з гоблінами, як багато років тому. Кажуть, це село з'явилося ще після першої війни гоблінів.

– Їх було декілька? – здивувалася я.

– Так, перша була лише між гоблінами, – пояснила Міока. – А друга – це та, яку застали твої батьки. На жаль, багато я тобі розповісти не можу, бо народилася пізніше за першу війну. Але, якщо тобі цікаво, ти можеш поговорити з містером Вайсом або містером Стівенсом. Вони застали обидві війни. І, гадаю, їм є, що розповісти.

– І як я про це не здогадалася? – здивувалася я. – А як той апарат, який переніс мене у мій час? Він працює?

– На жаль, його розгромили послідовники Конора Крика, коли дізналися, що я відправила тебе назад із його допомогою. Їм це дуже не сподобалось.

– У моєму медальйоні був телепорт! – згадала я. – На жаль, він залишився у тому часі. І я ним більше не зможу скористатися.

– То телепорт повернення, він вмикається лише один раз, – впевнено сказала Міока. – І повертає людину в той час, з якої вона прибула. На жаль, якщо ти захочеш назад, боюсь, у тебе нічого не вийде.

– Я не хочу назад, – я продовжувала їсти свій обід, який виявилася напрочуд чудовим. – Це мій будинок. Єдине, що мене бентежить, це нова різниця у віці між мною та моїми друзями.

– Хіба це так важливо? – Міока ніжно посміхнулася. – Твій вік – просто кількість обертів планети з того моменту, як ти з'явилася на світ. Не більше.

– Мені б таку філософію, – я зітхнула і згадала своє життя у тому часі, де залишився Віталій.

Далі ми з Міокою обговорювали нейтральні теми до того моменту, як до мене підійшов Рене і запросив відвідати Оскара.

На мої запитання чоловік відповів без особливого бажання. А про Оскара взагалі волів мовчати, пояснивши, що він не оракул, щоб знати, наскільки ефективно пройшло лікування.

На щастя, територія тут була невелика. І незабаром я самостійно змогла оцінити стан хлопця. Його рани обробили і поклали на них компреси з трав, аргументуючи, що так швидше вони загоються. А біля його ліжка стояло безліч різних флаконів із зіллями.

– Марі! – насилу посміхнувся він зблідлими губами. – Наступного разу хочу, щоб ти тримала мене за руку, коли ці м'ясники лікуватимуть мене. Мені здавалося, що вони мені знімуть шкіру повністю.

– Ми зупинили кров і дали йому еліксирів, що будуть відновлювати втрату крові, – повідомив гобліни, на диво моєю мовою, у білому одязі. – Стан чоловіка далекий від гарного. Але смію сказати, що в нього зросли шанси на те, щоб вижити і післязавтра виписатися з нашої палати.

– Він кілька днів тут лежатиме? – здивувалася я.

– А ви хочете, щоб він у такому стані вирушив додому? – гоблін насупився. – До рабів і то господарі дбайливіше ставилися. Він може просто не перенести поїздку.

– Розумію, – закивала я. – Просто, я не очікувала, що наші плани так зміняться.

– І які у вас були плани, окрім пустощів із дорослим грифоном?

– Ми хотіли попросити у вас електрику, – почервонівши, відповіла я. – Я народилася тут, але мене відправили у минуле під час війни. Нині я повернулася. І мені дуже не вистачає електрики.

– Я раніше не бачив тих, хто повернувся, – здивувався гобліни та придивився до мене. – І, боюсь, у нас ви не зможете взяти електрику. Але не тому, що ми жадібні. В нас залишився єдиний генератор.

– Отже, я не побачу фотографії Лори? – засмучено запитав Оскар.

Я зі співчуттям та здивуванням подивилася на нього. Навіть у такому стані він думав про нашу перлинку. І звідки тільки в хлопця такі сильні батьківські почуття? Невже, серед його скажених ідей є місце сильним дорослим почуттям?

– На жаль, нічим допомогти не можу, – розвів руками гоблін. – Хіба що, ви можете скористатися електрикою у нас. І те, трохи. Наші мешканці працюють вдень та вночі, щоб забезпечувати село.

– Ого! – здивувалася я. – Тоді, я якось заїду до вас, щоб зарядити телефон. Якщо ви дозволите.

– У нашому селі не проганяють чужинців, – кивнув гоблін. – Але ми вдячні, коли нам допомагають гості.

Я кивнула у відповідь, розуміючи, що мене щойно запросили попрацювати на благо громади. Але з огляду на те, що вони допомогли Оскару, мені було неважко відплатити їм.

Тому з Міокою ми вирушили до саду, де зібрали безліч кошиків з яблуками для вечері.

Я дуже втомилася за цей день. Та із задоволенням влаштувалася на сусідньому ліжку біля Оскара, коли оголосили у селі відбій.

– Незвичайні тут жителі, – прошепотів хлопець, коли скрізь згасло світло.

– Ти знав, що вони будуть голі? – я влаштувалася зручніше на твердому ліжку.

– Вони ж у шкурах? – тихо засміявся блондин.

– Ага, у шкурах і без трусів, – пирхнула я. – Що то за мода така?

– Так вони демонструють, що відкриті один для одного, і всі як одна сім'я.