Глава 18 (а)

Після наших незапланованих утіх, ми йшли мовчки до самого звалища, яке величною горою височіло за невеликою лісопосадкою.

Смерділо тут жахливо. Здавалося, цей сморід, що панував навколо, залишиться назавжди на мені, і я не відмиюся від цього гидкого аромату.

Напрочуд, Оскар йшов поруч спокійно, абсолютно не морщачись, і задоволено усміхався. Хоча, чого я ще чекала, враховуючи, що так несподівано підпустила його. Досі не розуміла, як сталося, що я дозволила йому це. Може, він непомітно підлив мені сьогодні в каву менторію? І тому в мене не вистачило сил протистояти йому?

Ще й містер Вайс казав, що Оскар із Лорою спілкувався. А раптом вони змовилися? І вона йому розповіла, що відчувала коли була під дією того порошку? І вони разом вигадали, як добути його, чи заборонене зілля.

Думка мені здавалася абсурдною. Але я вирішила, що рано її відкидати з огляду на те, який характер був у цих двох.

– Ми маємо невелику проблему, – блондин зупинився і схопив мене за руку, не пускаючи вперед.

– Що цього разу? – я невдоволено подивилася на хлопця, вирішивши відкласти нашу розмову про зілля. – Захотів ще один привал влаштувати? Ніжки ходити втомилися?

– Ні, але в них є нагода втомитися, якщо доведеться довго бігти, – Оскар відпустив мене, пройшов трохи вперед і зазирнув кудись за велику купу сміття. – Розумієш, незвичайні тварини рідко зустрічаються у містах, бо їм не подобається шум та вогонь, яких багато там, де є люди. А, ось, де людей небагато, там і живності буває більше.

– І що це все означає? – я обійшла хлопця і пішла вперед, але він наполегливо потягнув мене на себе. – Ще раз потягнешся до ґудзиків – уб'ю!

– Говори тихіше, – Оскар приклав палець до губ і невдоволено глянув на мене. – Знаєш, хто такі грифони?

– Міфічні істоти, схожі на плід кохання орла та лева, – пирхнула я. – А що?

– Не знаю, як там у вашому світі, – невдоволено скривився блондин. – Тут вони цілком реальні. І доволі агресивні.

– І вони зараз стоять там? – я здивовано подивилася на директорського синка, вважаючи, що він мене просто обманює.

– Ні, – похитав він головою і знову зазирнув за купу сміття. – Там не стоїть зграя грифонів. Лише один. Великий і злий. Я погано пам'ятаю, що саме про цих звіряток розповідала професорка Лорен. Але те, що вони дуже агресивні, особливо в період виходжування пташенят, добре пам'ятаю.

– І часто вони їх виходжують? – я все ж таки обережно обійшла хлопця і зазирнула за його спину, щоб розглянути дивовижну для мене величезну пернату істоту.

Виглядала вона точно, як на картинках у книжках. Коричневе оперення на голові та крилах плавно переходило в шерсть на тулубі та ногах тварини. Ще в нього був дуже масивний хвіст, яким грифон розмахував із боку на бік.

І якщо припустити, що в ньому половина від лева. А лев – це той самий кіт. Можна було з упевненістю сказати, що тварина злилася. Він з такою силою розмахував хвостом, що здавалося, ще трохи, і зруйнує міст.

– Гарний чортяка! – не втрималася я. – Був би зараз заряджений мій телефон, я б фотографій з усіх ракурсів наробила. Але, якщо ми застрягли в цьому часі, пропоную просто, тихо пройти вперед і перейти річку за допомогою іншого моста.

– Ідея чудова, – без емоцій відповів хлопець. – Ось, тільки, є одна маленька проблема. Міст, який поєднує Синол з дикими землями, лише один. Адже на те вони, й, дикі землі, що туди майже не ходять. І потреби в мостах немає.

– Шикарно! – я сіла на камінь, не знаючи, що придумати і витріщилася на блондина. – Ось, якби ти не перервав наш шлях своїми фізичними потребами, ми пройшли б міст до того, як ця перната гора опинилася на мосту.

– Цього ми точно не знаємо. Тому, не варто у всьому звинувачувати мою пристрасть до тебе, що накотила зненацька. Зверни увагу, тобі це теж сподобалося. Тож, не варто розповідати, що ти така бідна нещасна, яку завалив студент переросток.

– Я не хочу зараз говорити про це, – холодно відповіла.

– Сама, ж, почала! – в Оскара від здивування брови поповзли вгору. – І, взагалі, придумай, краще, як цю тваринку відвести з мосту.

– Наживкою, – розвела я руками, хижо посміхнувшись. – І пропоную тебе у її ролі. Ти сильний, швидкий та гарячий. Саме те, щоб прикинутись другим грифоном і поманити того монстра в кущі.

– А кажеш, що в мене жарти дурні, – скривився Оскар. – Думаю, треба придумати щось гуманне, ніж зробити з мене обід для хижого звіра.

– Тобі не догодити, – пирхнула я і задумалася.

Чекати, поки ця істота сама піде, було надто довго. Тож, мені цей варіант не подобався. Більш того, мені здалося дивним, що тварина не поспішає залишати цей міст. Хоча, здавалося б, для такої великої істоти це було не найзручніше місце для відпочинку. Міст для грифона був вузьким. І їжі там не було, щоб витрачати на нього час. Але тварина вперто стояла на ньому і дивилася кудись униз.

– Може, він полює на рибу? – припустила я. – Виглядає, коли вона вистрибне з води.

– Можливо, – погодився хлопець. – У мене є трохи бутербродів із кухні, можу спробувати його переконати пообідати ковбасою, а не рибою.

Опустивши слова про те, що йому, можливо, доведеться грати роль приманки, я погодилася з ідеєю Оскара. І пропустила парубка вперед.