Глава 17 (б)

Чомусь, хоч війна була нещодавно, я зовсім мало бачила в бібліотеці книг про неї. І все більше задавалася питанням причини війни та можливості її повтору. Особливо після того, як у цьому світі зовсім недавно гобліни на коротку мить зустрілися зі своїм гібридом і влаштували в школі переполох.

– Про що замислилась? – відвернув мене голос Оскара.

І я мало не впала з лави від несподіванки. Після чого нагородила Оскара невеликим потиличником.

– Щоб не лякав мене, – невдоволено відповіла на здивований погляд хлопця.

– Я просто хотів порадувати тебе, що ми вже приїхали, – зніяковів він. – Учні поїдуть до центру. А нам краще розпочати шлях звідси.

Я озирнулася на всі боки, щоб зрозуміти, звідки саме нам належить довгий шлях, але нічого не побачила. Навколо було поле та дерева. А Оскар щось говорив про річку.

Сумніваючись, що ми швидко дійдемо до мети, я поправила куртку і зістрибнула з воза.

– Скажи мені, що наш шлях триватиме недовго, – звернулася я до хлопця, який зголосився нести мою сумку.

– Наш шлях залежатиме від кількості привалів та заданого темпу, – розвів руками Оскар. – Сподіваюся, ти розумієш, що коли я говорив про землі диких, я мав на увазі, що вони не живуть там, де більшість людей пересувається.

– Ми до понеділка повернемось? - скривилася я, уявляючи наш шлях.

– Я жодного разу там не був, – невчасно сказав він мені.

– Чудово, – гаркнула я, проводжаючи поглядом вози з учнями. - Виходить, ми йтимемо в незрозумілий бік, невідомо скільки, і тільки його величі нагоді відомо, коли ми повернемося до нормальних міст.

– Не перебільшуй! – усміхнувся хлопець. – Маршрут мені відомий. План теж, приблизно, є. До обіду ми маємо дістатися річки, переплисти її. І, гадаю, до вечері познайомимося з племенем диких.

– А якою мовою вони спілкуються? - я пішла за блондином, який впевнено крокував через поле з пшеницею.

– Тобі краще цього не знати, – невдоволено Оскар обернувся до мене і прискорив крок.

Але я не збиралася відставати. Й, побігши, та перестрибуючи через гілки, що валялися усюди, наздогнала хлопця і схопила його за руку.

— Що мені краще не знати? - я подивилася йому прямо в очі, бажаючи досягти бажаного.

Але Оскар не поспішав відповідати. Він плавно опустив мою сумку на землю, зробив крок у мій бік і повільно підніс долоню до мого обличчя, ледве торкаючись її шкіри.

— Що в твої очі манять мене, як магніт, — він зробив крок у мій бік і тепер стояв до мене впритул. — Що ця ніжна шкіра видає аромат, який крутить голову. А тіло твоє таке ж бажане і красиве.

Говорив він це пошепки, наближаючись своїм обличчям дедалі ближче. Усередині мене розгорялося обурення, яке чомусь я була не в змозі продемонструвати хлопцю, як і не могла відштовхнути його цього моменту.

А відстань між нами зменшувалась з кожною секундою.

І ось, його губи торкнулися моїх у довгому глибокому поцілунку. Він, ніби, грався з ними, злегка покусуючи їх та облизуючи. Руки його потяглися до моєї спини та волосся. Він гладив мене, видаючи звуки, що були схожі на муркотіння, цілував все нижче і нижче, опускаючись до грудей.

А я стояла, та не могла зупинити його. Здавалося, я була в якомусь паралічі. І мляво відповідала на його залицяння аж до того моменту, як ми опинилися на прохолодній землі у колосках.

Я чудово розуміла, що зараз буде, але вже не хотіла чинити опір цій події.

А Оскар продовжував вести свою гру, розстібаючи мені куртку та штани, і неквапливо стягуючи мою спідню білизну.

Голову закружляли старі почуття, які були давно забуті. Я вже й не пам'ятала, коли востаннє була бажаною для свого чоловіка, який жив зі мною, не зрозуміло з якихось спонукань. І, мабуть, саме через це я дозволила Оскару зробити те, що обіцяла собі ніколи не повторювати.

Ми гралися серед колосків, зливаючись тілами докупи, і не звертаючи уваги на осінню прохолоду.

Ми грали один з одним, забувши про все. І тільки після того, як Оскар вдруге дійшов до піку разом зі мною, не відпускаючи мене. Я різко зупинилася і, відпихнувши хлопця, суворо подивилася на нього.

— Ти знаєш, що ти зараз зробив? — я піднялася і спробувала витертися травою.

— Не втримався, — Оскар винувато глянув на мене. — Але від одного разу, нічого ж не буде?

— Минулого разу від подібного разу Лора з'явилася, — продовжувала я вичитувати хлопця, збираючи свої речі всюди і одягаючись. — Ти що, не навчився, що треба робити, щоб дітьми не обзаводитись?

– Ну, перший раз у мене вийшло, – сумно глянув на мене хлопець. — А ось, у другій трохи не встиг. Але там зовсім трохи.

— Оскаре! – крикнула я. — Молися всім відомим богам, щоб у нас не з'явилася ще одна дитина! Інакше я тобі дещо відріжу!

Хлопець нічого не відповів. Лише, глибоко зітхнувши, знизав плечима і почав одягатися.