Глава 17 (а)

Дуже довго, замість того, щоб заснути, я крутилася в ліжку і уявляла завтрашній день. Мене хвилював майбутній такий довгий тісний контакт із Оскаром. І мучила совість, адже моя перлинка залишиться у школі одна. Хотілося, навіть, скасувати покарання. І відпустити доньку погуляти. Але здоровий глузд говорив, що це неправильно. Тому я лежала та прокручувала в голові можливі сценарії завтрашнього дня.

Заснула я пізно. І, на жаль, у моєму сценарії не було продумано, що розбудять мене ще на світанку.

Почувся вибагливий стукіт. Я розплющила очі, і вважаючи, що це Лора, відчинила двері.

На порозі стояв містер Вайс.

  – Мила піжамка, – посміхнувся він, розглядаючи мене.

– Дякую за оцінку, – я схрестила руки на грудях і невдоволено подивилася на чоловіка. – Вам не здається, що ще зарано для візитів?

– Враховуючи, що ви з Люсі та Алісією якось приперлися до мене серед ночі, ні. І, взагалі, я до тебе із застереженням.

– Яким? – не зрозуміла я, намагаючись не позіхнути на весь рот.

– Я бачив, як Лора спілкується з Оскаром, – чоловік увійшов без запрошення і сів на ліжко.

– І що в цьому такого? – не зрозуміла я і, прикривши двері, теж сіла на ліжку.

– Вони вперше не сварилися, і Лора пішла від Оскара надто задоволеною, – відповів чоловік. – Я спробував дізнатися в онука, що сталося, але він сказав, що все під контролем. Лора також не відповіла.

– Дякую, що зіллям менторії її не напоїли, щоб добути інформацію, – я закотила очі, не розуміючи бажання співробітника допитатися істини у підлітка. — Може, він порадив їй, чим можна сьогодні зайнятися. Або дав якусь цікаву річ. Варіантів багато.

– Цього я, й, боюся, – чоловік підвівся з ліжка. – Якщо вони потоваришують, школа може отримати жіночу версію Оскара. І тоді в нас усіх додасться роботи.

– Не думала, що Ви так хвилюєтеся за свого онука.

– Він мені чимось нагадує мене в молодості, – посміхнувся чоловік. – Дивлячись на нього, я згадую свою юність.

– Ви так само дисципліну зривали? – здивувалася я.

– Ні, був такий саме тямущий і активний, – похитав головою містер Вайс. – Загалом, я тебе попередив. Будь напоготові.

– Добре, але можна було це й не так рано повідомляти, – я знову позіхнула.

– Не можна було, – чоловік скорчив невдоволену гримасу. – Тому що тепер, через поради деякої леді, мені треба терміново коней підготувати і в кімнаті прибратися.

Він глянув на мене невдоволено і підвівся з ліжка. Після чого, попрощавшись, покинув мою кімнату. Залишивши мене розмірковувати над питанням: навіщо саме приходив. Поговорити за дітей, чи натякнути, щоб я не сувала носа в їхні стосунки?

Передбачаючи друге, я почала готуватися до сьогоднішнього походу.

Варто було мені було увійти до їдальні, як поряд виявився Оскар.

- Ти готова до нашого нового походу? – хлопець був надто схвильований, через що його рухи були надто смиканими. - Я думаю, нам варто поквапитися, щоб встигнути зайняти найзручніший візок. Ти ж не хочеш їхати кілька годин із рипучими колесами?

- Я не думала, що цю поїздку нам доведеться розділити з дітьми, - я невдоволено скривилася. - У мене сьогодні вихідний. І я не хочу його витрачати на виховання невихованих підлітків.

- Просто, це зручніше, зауважив Оскар. - Назад поїдемо своїм ходом, якщо бажаєш.

- Назад я поїду до Каріону, - зупинила я плани та фантазії хлопця. – У мене по понеділках робота у «Мобільнику», якщо ти не забув.

- Як хочеш, - Оскар насупився і приступив до своєї порції, невдоволено поглядаючи на мене.

А я, не розуміючи його настрою, знайшла Люсі поглядом і відправилася до неї. Попереду й так на мене чекали вихідні з директорським синком. І мені не хотілося, поки була така можливість, проводити з ним час. Занадто багато суперечливих почуттів спливали звідкись з глибин моєї свідомості, коли він був поруч, і не давали спокою.

Однак, сподіватися на спокійну розмову з подругою, у якої на сьогодні було призначено побачення, було, як виявилося, нерозумно. Люсі за якихось двадцять хвилин встигла сотню разів повторити, як вона щаслива, що йде на побачення з містером Вайсом, і що їй час називати його на ім'я.

А я мовчки з нею погоджувалася і намагалася відключити слух, щоб не збожеволіти від кількості ванільних епітетів, спрямованих у бік співробітника.

Здається, я вперше була рада цього року тому, що до мене підійшов Оскар і поквапив покинути їдальню. Розпрощавшись із подругою, я поквапилась за хлопцем. Не забувши, дорогою, дати напуття Лорі, щоб поводилася добре.

– Сьогодні школу покине близько вісімдесяти учнів, – шляхом до возів розповідав Оскар. - У візках по шість місць. Отже, трохи більше десяти возів. Знаючи шкільний транспорт, це не найкращий вид пересування. Але міські візки сьогодні пізно починають їздити. Тому, нам краще трохи потрястись у цих коритах на колесах.

– Ми так, у моєму світі, машини називаємо, – посміхнулася я. - Виявляється, в нас більше спільного, ніж я думала.

Оскар трохи подивився на мене, мабуть, слово «машина» не було в його лексиконі, але навчати його новим термінам зараз я не поспішала, вибираючи нам засіб пересування.

– Пропоную оцей! - Оскар показав на крайній візок. – Учні обиратимуть транспорт ближче до воріт, поспішаючи зайняти скоріше місця. І є шанс, що ми їхатимемо в незабитому візку. І ти будеш спокійна.

- Начебто, ти говорив про скрипучі колеса, - нагадала я, невдоволено розглядаючи його вибір. - А тепер вважаєш, що нам і така підійде.

– Ти просила відпочинку від дітей у вихідний день, – усміхнувся хлопець і поліз у вказаний транспорт. - Не хвилюйся, я захопив музичні краплі.

- Це що таке? - не зрозуміла я.

- Це вставляти треба у вуха і насолоджуватися музикою, - Оскар задоволено простягнув мені дві дивні маленькі кульки на нитці. - Пам'ятаєш їх? Ти мені через них розбір польотів влаштувала. Але я після того випадку репертуар змінив. І більше непристойних порад та пісень ти там не почуєш.