Глава 16

Весь день п'ятниці я готувалася до гучної розмови з Лорою, яка обіцяла будь якою ціною вирушити на екскурсію. Але, на диво, за весь день ми перетнулися з нею лише під час сніданку. І моя перлинка відмовилася зі мною розмовляти.

Невже, вона так сильно на мене образилася, що готова була забути про екскурсію, аби зі мною не спілкуватися? Але дізнаватись у неї я це не поспішала. Сподіваючись, що донька заспокоїться. І я запропоную їй альтернативу екскурсії, коли вона виправить погані оцінки.

– Сумуєш? – несподівано підсів Оскар.

– Ти хотів сказати: чи не зайняті Ви, пані професорко, – невдоволено я вигнула брову.

– Знову ті ж самі настанови? – занив хлопець. – Ми, здається, вже пройшли цей етап. В тебе від мене є дитина. І немає сенсу дотримуватися цих нудних умовностей.

– Це правила етикету при спілкуванні учня з учителем, – пояснила я своєму великому витівку.

– Це нікому непотрібні формальності, – наполягав Оскар. – І взагалі, я до тебе зараз прийшов із пропозицією, від якої ти не зможеш відмовитися.

– Тому що це буде наказ?

– Ні, просто, навіть, ти не упустиш такий шанс.

– Та що ти? Ну, розповідай, чим готовий мене здивувати?

– Я вчора був у Синолі з батьком. І поки він займався своїми справами, пов'язаними з екскурсією, я пройшовся особливими торговими лавками і дещо дізнався.

– Знайшов новий коктейль? Чи дізнався рецепт шоколаду?

– Весело тобі? – хмикнув хлопець. – Ну подивимося, що ти скажеш після моєї новини. Я знаю, де роздобути електрику, не переступаючи місто гоблінів, які дуже зараз недружньо до людей налаштовані.

Подібної новини я не очікувала. Звичайно, про солодощі я пожартувала. Але й припустити не могла, що хлопець примудриться знайти те, чого в цьому світі люди не мали.

Мабуть, моє обличчя різко змінилося, від чого Оскар переможно посміхнувся.

– І де таке є? – не вірячи словам хлопця, запитала я.

– За Синолом є велике звалище, – почав Оскар. – За ним річка. А потім територія дикунів. Там мешкають ті, хто після війни не знайшов собі місця. Безліч людей там далека від законів. Але є там і генії. І ось, дізнався я, що ходять вони з палками, що світяться, по Синолу вночі і обкрадають магазини. Люди кажуть, що світло від них, як від яскравого місяця. І хтось чув, що ці палиці працюють на електриці.

– Нісенітниця якась, – я невдоволено закотила очі, не вірячи блондинові.

– І це також? – Оскар кинув на стіл невеликий ліхтарик.

Я здивовано дивилася на нього, потім, схопила в руки і почала вивчати. Ліхтарик ледь світився. Був у залізному корпусі. І виготовлений досить ненадійно. Але це, насправді, був справжнісінький ліхтарик, що працював від маленького акумулятора.

– Подобається? – переможно спитав хлопець. – Можеш залишити собі. Але, думаю, ти б хотіла більше, ніж палицю, яка ледь світиться.

– Це ліхтарик, – я сховала нову річ в кишеню. – І мені цікаво, що ти мені збираєшся запропонувати?

– Завтра вранці вирушити до Синолу з усіма, а потім відокремитись від компанії та пошукати потрібний прилад, щоб ти змогла зарядити телефон.

– Я подумаю, – відповіла я і вирушила до свого кабінету, щоб підготуватися до уроку.

Звичайно, пропозиція була дуже привабливою. Мені й самій не вистачало мого телефону. Не кажучи вже про Лору, яка до появи у цьому світі, з телефоном не розлучалася.

Але я боялася вирушати на якісь сумнівні території з Оскаром, припускаючи, що екскурсія буде непростою. Все ж таки, хлопець натякнув, що жителі там незвичайні. І я сумнівалася, що вони з радістю були готові прийняти чужинців.

Ще й увечері, коли поділилася такою новиною з Люсі, та почала натякати, що ця пропозиція дуже пов'язана з метою Оскара: повернути мене собі.

– Я ж тобі розповідала, що робив цей білобрисий поганець у мене на уроці! – вигукнула вона, заплітаючи своє мокре волосся в коси, щоб бути чарівною на побаченні.

— Але це дуже приваблива пропозиція, — з сумнівом я заперечувала свою думку, збираючи сумку для нашого з Оскаром походу, й ховаючи там ліхтарик. – Зрозумій, електрика для мене, це не тільки телефон, що працює, на якому я зможу тобі показати багато цікавих фотографій з мого життя. Це ще нормальне освітлення, можливо, якісь прилади, які я зможу роздобути у місті гоблінів.

– Так, навіщо ти йдеш на дикі землі, якщо все одно плануєш вирушити до гоблінів? – здивувалася подруга і сіла поруч зі мною на ліжку. – Хоча, втім, і там, і там дуже страшно і краще не потикатися.

– Куди не варто потикатися? – посеред нашої розмови відчинилися двері, і в кімнату зайшла Люсі. – Мамо, ти вирішила в ліс піти? Чи розвідати щось дуже небезпечне та цікаве?

– Це тебе не стосується, – холодно відповіла я. – Твоя справа завтра вирушити до бібліотеки, готуватися до уроків і не пхати свій ніс у чужі розмови.

– З якого часу моя улюблена матуся для мене чужа людина? – надто солодко запитала донька. – Я просто хвилююся за тебе. І тому питаю.

– Не знала, що ти в мене така дбайлива, – посміхнулася я. – Ну, гаразд, так і бути, розповім. Завтра ми з твоїм батьком вирушаємо на каретах зі школярами до Синолу. І звідти вирушимо на пошук електрики. Можливо, раніше неділі ми не повернемось.

– Нічого собі! – Лора надто злякалася від такої новини. – Чому ви будете там так довго? Це небезпечно? Може, якщо так, краще не варто їхати? Я вже звикла, що замість повідомлень ми використовуємо голубів.

– Чого це ти така дбайлива стала? – здивувалася я. – Мені здавалося, що тебе не хвилює моє життя.

– Ти ще звинувать мене в безсердечності! – насупилась донька. – Може, я хотіла проявити турботу, а ти, отак, мене відштовхнула.

– Шкода, у нашій школі немає театрального відділення, – засміялася Люсі. – Що ж, я залишу вас. Мені варто підготуватися до завтрашнього побачення.

– Ви теж не будете у школі? – ще дужче здивувалася Лора.

– Не зовсім, – Люсі таємниче посміхнулася і вийшла.