Глава 8

Після стомлюючого робочого дня на нас чекала неймовірно смачна і ситна вечеря, над якою півдоби провозилася Софі, моя рідна бабуся, яку я при минулому моєму відвідуванні цього часу, чи світу, перевезла до Мейзі.

– Ніколи не думала, що доживу до таких років, що побачу свою правнучку, – плакала Софі, накладаючи м'ясне рагу по тарілках. – А ще не підозрювала, що вона буде настільки худою та блідою. Внученько, тобі треба покласти подвійну порцію.

– Сподіваюся, це м'ясо з тієї кози, яку Ви вмовляли мене подоїти, – у відповідь пробурчала моя крихітна квіточка, яка весь день намагалася уникати спілкування з Софі.

– Що ти? – вигукнула бабуся і мало не випустила ополоник. – Зорька дає багато молока дуже гарної якості. Як можна подумати про таке? Це годувальниця моя! Я ніколи в житті не пущу її на м'ясо.

– А даремно, – зітхнула донька, за що була нагороджена моїм суворим поглядом. – Ви знаєте, що молоко не засвоюється у шлунку? Нічого гарного від нього не може бути. Тож, подумайте над моєю ідеєю.

Атмосфера в невеликій кухні помітно накалялася. Софі, приголомшена такими словами підлітка, вся почервоніла. Мейзі з подивом дивилася на всіх, не наважуючись вступати у діалог. А мені хотілося крізь підлогу провалитися від подібних заяв моєї доньки. Потрібно було терміново змінювати тему розмови, щоб не дійшла ця суперечка до конфлікту.

– Коли у нас вихідний? – я поставила це питання якомога безтурботніше. – Я хочу вирушити до місцевої школи, щоб записати Лору на навчання. Думаю, їй варто зайнятися чимось кориснішим, що знадобиться їй у житті.

– У Каріоні є дві школи, – тихо відповіла Мейзі. – Але у вихідні там нікого немає. Думаю, ти можеш завтра зайнятися вибором навчального закладу разом із Лорою. Сьогодні ми прийняли всю чергу, що бувало рідко. Тож, гадаю, завтра людей буде небагато. І я сама впораюся. Тільки, нагадай дати тобі довідку про місце проживання, щоб дівчинку прийняли.

– А чому Лорочка не піде вчитися з Б'янкою? – здивувалася Софі. – Мені здавалося, Філінґард набагато престижніший за місцеві школи. І дівчаткам було б зручніше добиратись разом.

– Лора не має відповідних здібностей! – різко відповіла я, помітивши, що донька вже збиралася також дізнатися з приводу цієї школи.

Але їй, як і мені, не варто було відвідувати школу, де навчався Оскар. Я сподівалася, що наші шляхи нескоро перетнуться. А для цього варто обходити Філінґард стороною.

– А я хочу вчитися у елітній школі, – завила донька. – Я звикла навчатися у платних ліцеях, де навчання набагато краще, ніж у звичайних школах.

– Ти хотіла сказати, де вчителі бояться зробити зауваження учням, бо від цього залежить розмір їхнього окладу, – зауважила я. — Доведеться тебе розчарувати, тут такого ніде немає. Навіть у школі, де навчається Б'янка. Тож, доїдай свою вечерю і вирушай спати. Завтра вранці ми вибираємо з тобою школу.

Лора була невдоволена моєю відповіддю, але промовчала. І мовчки корчила мені гримаси за столом, доки не покинула кухню.

– Ох, як же ти дівчинку розпестила, – похитала головою Софі. – Вибач, онучко, за моє зауваження. Але дітей треба виховувати, щоб вони не розмовляли так із дорослими.

– Вона, просто, нервує через те, що її життя різко змінилося, – впевнено відповіла я. – Ось, звикне вона тут. І ви її не впізнаєте.

– А мені здається, це спадкове, – ледь чутно прошепотіла Мейзі. – Я пам'ятаю її батька. І в мене відчуття, що це він знову увійшов до мого дому. Хіба що, стать змінено. А так, вона дуже схожа на нього і зовні і внутрішньо.

– Тільки зовні, – невдоволено заперечила я слова Мейзі, хоч, від частини, була згодна з ними.

Подруга лише посміхнулася і продовжила вечеряти. Більше про Лору за вечерею ніхто не згадував. Всі ми були зайняті плануванням тижня, щоб вирішити, хто, чим займатиметься в робочі години нашої здравниці. І де купити лавочки з навісами, щоб відвідувачі не стояли під пекучим сонцем, чекаючи своєї черги.

Вирішивши, що варто буде замовити на суботу візок і вирушити в магазин за меблями, ми розійшлися по своїх кімнатах, щоби виспатися і набратися сил.

Вночі мені снився Філінґард у вогні. Навколо коридорами бігали гобліни, вони хапали учнів і тягли їх у підвальну частину бібліотеки, де запихали їх у клітини і перетворювали на щурів.

Від такого кошмару я прокинулася в холодному поту на світанку і почала готуватися до походу в школу. На жаль, я не знала, яка школа більше підійде моїй доньці, тому я обрала ту, яка була ближчою.

На жаль, до обох шкіл треба було діставатися візком, але школа, яка знаходилася зі сторони Філінґарда, була майже вдвічі ближчою. Отже, мій вибір був очевидним.

Лора, звичайно, не розділила моєї думки, коли побачила стару будівлю з облупленою фарбою та брудними вікнами. Але я переконала її, що вибору ми не маємо, і провела до кабінету директора, побачивши якого, я сама засумнівалася у своєму виборі.

Здавалося, ця людина більше підходила на роль торговця всяким лахміттям, а не людиною, яка обіймає відповідальну посаду. Він був недоглянутим, у старому, з латками, піджаку та брудними руками. Чоловік невдоволено привітався з нами та поцікавився, чому я вважаю, що моїй донці варто продовжувати вчитися.

– Читати та писати вміє? – ліниво запитав він. – Що ще в цьому житті треба? Все одно, буде дітей народжувати та на кухні крутитися. Для цього освіта не потрібна.

– Моя донька, як і я, не займатиметься одним лише розмноженням, – невдоволено промовила я. – І я вважаю, що вона потребує хорошої освіти та професійного досвіду. І мені здавалося, що це треба отримувати у школі.

— Сумніваюся, що тут її чомусь навчать, — директор відкрив товстий зошит і почав гортати його. – Але, якщо ви так наполягаєте, можу записати її до п'ятого класу, де вже тридцять два її ровесники навчаються у місцевого майстра. Якщо впорається, наступного року вчитель літератури викладатиме у їхнього класу. Але до цього вам ще треба дожити.