Глава 7

Як я й підозрювала, роботи в мене у цілому відділенні вартових виявилося нереально багато. Мені виділили кімнату, куди по черзі заходили мої несподівані пацієнти з різними проблемами.

На щастя, спритність за ці роки я не розгубила. Тим не менш, діти часто хворіють. Тож, я змогла і вправити пальці, і обробити рану, що загноїлася, і, навіть, вирвати зуб.

Звичайно, я не забувала рекламувати свою здравницю, вважаючи, що отримати пацієнтів із сусідніх міст буде не зайвим, враховуючи, що нам тепер знадобиться більше грошей на таку велику родину.

Поки я займалася з хворими вартовими, Лора даремно не витрачала часу. Вона була дуже здивована, що про існування гральних карт у цьому світі не знали, тому швидко з паперу вирізала карти і грала зі стражниками в покер.

Ця гра дуже сподобалася місцевим працівникам. І вони з небувалим азартом програвали свої заощадження моїй доньці, яка обіцяла відкрити ігровий зал на виграні кошти.

Залишили ми їхній заклад пізньої ночі, але мене запевняли, що ми, якраз, встигли до останнього воза.

- У мене триста вісімдесят сім кіфів і тридцять кінів, - повідомила Лора, вкотре перераховуючи свої гроші.

– Слухай сюди! – я схопила доньку за руку, яка стискала пом'яті купюри. – Щоб це був останній раз, коли ти грала в азартні ігри. Ще раз побачу тебе за подібним - відправлю працювати поломийкою в пабі. Це погане заняття. Будь-якої миті можна оступитися і залишитися ні з чим.

- Між іншим, я заробила в шість разів більше за тебе, - Лора вирвала руку і сіла на лаві очікування для возів. - І я, навіть, збиралася віддати тобі половину, щоб ти могла ними розпоряджатися, як вважатимеш за потрібне.

– А якщо я вважаю, що в тебе треба відібрати усі гроші та позбавити тебе солодкого на тиждень?

Донька нічого не відповіла. А я не мала сил далі сперечатися, адже я давно так активно не працювала.

Ми просиділи на лавці близько півгодини, поки не під'їхав візок, який погодився відвезти нас до Каріону.

Приїхали ми пізньої ночі. І швидко опинилися біля будинку Мейзі. Я боялася, що його не знайду. Але ноги самі привели до будинку, де ми з моєю темношкірою подругою організували оздоровницю.

Він був саме таким, як я його пам'ятала. Можна було навіть дивуватися, що за стільки років я не забула будинок своєї подруги, де встигла розвинути власну справу та допомогти маленькій дівчинці, яку п'явками лікували від алергії.

Час був зовсім не підходящий, для відвідування гостей. Але я не могла залишатися вночі з донькою, яка помітно втомилася, хоч і не показувала цього. Але цей сонний і втомлений погляд я добре пам'ятала ще з її дитинства. Тому не стала відкладати наш візит і постукала у двері.

Довго мені ніхто не відчиняв. Але після чергових моїх спроб, я почула, як відсувається засув у замку та бурчання Мейзі.

– У нас неробочий час! – повідомила вона, відчинивши двері. – Приходьте вранці. Час прийому з дев'ятої ранку до шостої вечора! Виняток: кровотеча та пологи.

- Пам'ятаю, я сама пропонувала тобі скласти графік, щоб залишити час на відпочинок і сон, - я з неприхованою радістю подивилася на Мейзі, яка тепер була явно молодша за мене. - Ти не повіриш, але ми з тобою подруги. Тільки для мене пройшло трохи більше часу, ніж для тебе.

- Не зрозуміла! - вигукнула Мейзі і наблизила до мого обличчя ліхтар. – Марі? Серйозно? Це ти? Ти помітно змінилася! Що сталося?

- Чотирнадцять з половиною років сталося, - я підійшла до дівчини і міцно обійняла її. – Не уявляєш, як я сумувала за тобою та цим світом. Вибач, я не розповіла тобі один свій маленький секрет.

- Що за секрет? - здивувалася Мейзі і відійшла в бік, щоб пропустити нас.

- Я тобі все розповім, тільки спочатку треба вкласти Лору спати, вона дуже втомилася, - я вказала на доньку і з благанням у погляді подивилася на подругу. - Вибач, що так безсоромно заселяю твій будинок своєю родиною. Просто у мене зараз немає іншого вибору.

– Твоєю родиною? Хочеш сказати, що ця дівчина, це того парубка донька.

- Поговоримо про це, коли моя кровиночка ляже спати!

Я різко перебила Мейзі, бо не була готова знайомити Лору з Оскаром.

Мейзі здивувалася подібному, але промовчала і відвела нас на другий поверх. Вона показала єдину вільну спальню, де стояло лише двоспальне ліжко.

- У цій кімнаті я раніше жила з чоловіком, - подруга помітно понурилася на цих словах. - Але після його смерті, я не змогла продовжити спати тут. Дуже багато спогадів, які роздирають мене зсередини. Меблі я звідси перенесла до інших кімнат. Але якщо залишитеся у мене, купимо вам комод та крісла. Твоя бабуся живе по сусідству. А наша з Б'янкою кімната навпроти. Щоправда, Б'янка зараз у Філінґарді, завдяки тобі. Тож, я там сплю сама. Туалет з ванною наприкінці коридору. Ти укладай, поки що, доньку спати. А я поставлю чайник на плиту. Здається, у нас з тобою буде довга розмова.

– Дякую тобі, – я щиро посміхнулася подрузі та провела її поглядом.

Лора весь цей час мовчки ходила за нами, з жахом роздивляючись усе довкола. Мабуть, її шокувало таке скромне житло та побиті часом меблі. Вона ніколи досі не бачила бідності. І я розуміла її. Але не поспішала зараз щось говорити їй. Лише сподівалася, що донька згодом звикне. А ми з Мейзі заробимо грошей та зробимо тут ремонт.

- Мамо, що хотіла сказати ця жінка? - Лора, скривившись, підійшла до ліжка і підняла плед. - Вона знає тебе та мого батька? Хто він? Він тут?

– Не знаю, – майже чесно відповіла я. - Дозволь мені самій розібратися, куди ми повернулися. І чи він тут. Прошу, не став більше про нього питань. Я не зможу відповісти на них.

- Що означає, не зможеш!? – надто голосно спитала донька. – Я маю право знати правду! Ти годувала мене та тата брехнею стільки років. І тепер ми потрапили незрозуміло куди. І мені вартові повідомили, що зараз чотири тисячі сто сороковий рік.

- Це і означає, що не можу, - стомлено відповіла я, поцілувала доньку в щоку і покинула кімнату, побажавши їй добре виспатися.