Глава 6

– Що це було? – Лора підірвалася на ноги, як тільки ми з'явилися в давно знайомому для мене місці. – Де наш дім? Як ми тут опинилися? Де тато?

– Здається, ти щойно виразно чула його слова, – сказала я холодно, бо все ще злилася на доньку. – Він уже давно не вважає тебе своєю дівчинкою. І все через тебе.

– Серйозно? – Лора подивилася на мене з викликом. – Це не я йому зрадила. Тож у всьому, що сталося, винна тільки ти. Я не мала вибору, де народжуватися.

– Він був готовий виховувати тебе, як рідну, але ти занадто погано поводилася, – продовжувала я повчати Лору. – Якби ти хоч іноді поводилася не так огидно, він би продовжував зображати із себе дбайливого татка. І ми б не опинилися тут після твоєї чергової витівки.

– А де ми? – перебила мене донька. – Як ми опинилися у цьому стрьомному місці? Ми ж щойно були в холі. А тепер біля якоїсь халупи.

– Це мій будинок! – я пройшла до вхідних дверей, відштовхнувши стегном дівчину.

Я увійшла в невеликий незачинений будинок і озирнулася на всі боки. Минуло майже п'ятнадцять років з мого останнього візиту сюди, але я добре пам'ятала цей, пошарпаний життям, будиночок із заклеєними вікнами.

  Згадалася Софі, яка виявилася моєю бабусею. Ще в ті роки вона, здавалося, доживала свій вік. Отже, я дуже сумнівалася, що знову зустріну її та зможу поговорити, як тоді, коли вперше потрапила до цього світу.

Тоді цей світ здавався мені чужим та неправильним. А зараз я стояла посеред коридору, з якого можна було розглянути все, що знаходилося в будинку, і важко справлялася з емоціями. На очах навернулися сльози, але я постаралася швидко змахнути їх і заспокоїтися, щоб не налякати Лору, для якої цей світ був абсолютно новим і незрозумілим.

Донька увійшла за мною слідом і завмерла в проході.

– Який тут мерзенний запах, – скривилася вона. – Мені здавалося, у тебе квартира в центрі міста, а не в цій глушині. До речі, як тобі вдавалося здавати цю гидоту?

– Ти звідки знаєш про квартиру, – не обертаючись, спитала я.

– Тато розповів, – Лора увійшла до кімнати, яку Софі використовувала, як кухню, і почала стукати посудом. – А чашки тут дуже симпатичні. Звісно, з нашими чайними наборами не зрівняються. Але мені подобається. Можна я собі одну оберу?

– Вони ще цілі? – я швидко, не без зацікавленості, опинилася біля доньки і розглянула полицю з посудом.

Здавалося, це були саме ті чашки, з яких ми з Оскаром пили парне молоко, коли слухали історію моєї бабусі. Але минуло стільки років. За будинком ніхто не дивився, а посуд був такий, наче ми щойно вчора поїхали звідси до Кадоната. Навіть, на даху не видно було жодної дірки. Це дуже здивувало мене та породило нові питання.

Більш того, на меблях було зовсім небагато пилу. Все вказувало на те, що будинок покинули нещодавно. І тоді я згадала слова гоблінки, яка допомогла мені повернутися до мого світу. Вона розповідала, що за допомогою їх капсул можна було переміститися в будь-який час. І тут могло пройти не чотирнадцять з половиною років, а лише день. Або, взагалі, зараз відбувається бій з Конором Криком, який набув вигляду мого начальника і намагався керувати школою. Ми з Лорою перемістилися не в просторі. А в часі. І могли потрапити у будь-який рік.

Єдине, у чому я була переконана, що сьогоднішня дата явно пізніше за ту, коли я вперше опинилася тут. Про це говорило, як мінімум, місце, де Софі пристібала свою козу. І де трава була вищипана аж до землі.

– Нам терміново треба вирушити до моєї подруги, – заявила я і полізла в стіл, звідки дістала мішок, який почала заповнювати посудом. – Добре, що ми залишили його тут. Зараз продамо всі чі тарілки з чашками і зможемо купити квиток до Кадоната.

– Я тебе не розумію! – закричала Лора і спробувала вихопити з моїх рук мішок. – Ти кажеш дивні речі і збираєшся відібрати у мене чашку, яку я вибрала для себе!

– Розкажу все в дорозі, – я несильно вдарила доньку по руках, щоб та відпустила мішок і продовжила займатися своєю справою.

На подив, Лора не продовжила сперечатися зі мною. А почала допомагати. І незабаром ми покинули будинок Софі з повним мішком різноманітного посуду.

Куди йти із цим скарбом я не знала. Тому ми просто пішли єдиною дорогою у бік Каріона.

– Можна спитати, чому на вулиці літо? – незвично спокійно запитала Лора, яка явно розгубилася після нашого несподіваного перельоту.

– Тому що ми зараз майже на дві тисячі років далі від тієї дати, де були годину тому, – коротко відповіла я, не поспішаючи присвячувати доньку у всі тонкощі цього світу.

– Це жарт? – Лора нервово озирнулася довкола. – Ми не могли потрапити в інший час.

– Нас переніс мій кулон, – впевнено сказала я. – Виходить, весь цей час у ньому був телепорт. А я й не знала. Жаль, що кулон залишився в тому світі. Я сумніваюся, що я повернуся за ним.

– Що означає, сумніваєшся? – донька застигла посеред дороги і здивовано дивилася на мене. – Ти хочеш сказати, що ми з тобою залишимося жити в цьому страшному місці?

– Ми спробуємо влаштувати своє життя в Кадонаті, – я зупинилася, щоб відпочити. – Там трохи приємніша атмосфера, ніж тут. І, якщо я не плутаю, там у мене є робота, за яку я зможу отримувати непогані гроші та сплатити тобі навчання.

– Я не хочу залишатися тут! – тупнула ніжкою Лора, як у дитинстві. – У мене там друзі, приватна школа та гарне життя. А тут якісь убогі краєвиди скрізь.

– Насмілюсь нагадати тобі, що твій батько влаштував тобі сцену, бажаючи, швидше за все, розлучитися і залишити тебе без спадщини, – холодно промовила я. – Отже, про дорогі ліцеї та бутіки можеш забути в обох світах. Тут є одна престижна школа. Але ноги твоєї там не буде.

– Чому? У тебе не вистачить грошей?

– Ні, у тебе не вистачить здібностей.

Сказавши це, я вирішила продемонструвати, яких саме доньці не вистачає умінь, і заразом, присмирити її. Тому, наступної миті я начарувала пристойну кулю з водою над її головою, яка наступної миті вилилася на Лору, остуджуючи її запал.