Глава 2

Ми швидко опинилися в торговому центрі, що був за кілометр від моєї квартири, і пішли вперед, серед натовпу.

Насправді я ще вчора роздрукувала фотографії Оскара. Але те, що зробив мій принтер, мені не сподобалося. І мені хотілося зробити фотографії гарної якості, щоби поставити їх у рамочку, або зробити колаж.

Віка йшла поряд і, здавалося, не відривала погляду від моєї сумочки, в якій лежав телефон. Мабуть, їй не терпілося побачити того незнайомця, про якого я їй ніколи не розповідала.

Ми підійшли до дівчини, яка стояла біля стенду з безліччю фотографій, та підключили мій телефон до комп'ютера.

На екрані з'явилися картинки. І, що мене збентежило, серед них були фотографії, які зробив Оскар, коли я була непритомна, а він лікував мене в печері. Виглядала я на них непрезентабельно: брудне волосся з засохлою травою в ньому, невдало лежав на землі одяг і навколо було насмічено.

– Це що за новий вид мистецтва? – здивувалася Віка. – Мені здавалося, ти любиш комфорт та чистоту. А тут, таке відчуття, що тебе на смітнику знайшли.

Дівчина в магазині прикрила рукою обличчя, щоб приховати сміх. А мені захотілося провалитися крізь землю через це зауваження.

– Це була тематична фотосесія, – невдоволено відповіла я. – Бачиш, ми були ближче до природи, навіть багаття запалили.

– Бачу, – не заспокоювалася Віка. – Головне, таке відчуття, що ти всю фотосесію проспала.

Я не знала, що відповісти, і відмахнулася, взявшись обирати картинки. Я відчувала, як у мене палають щоки від збентеження. Але вдіяти я нічого не могла. Можна було й сказати правду, з якої подруга сміялася б, не повіривши моїм словам. Але в мене не було настрою.

Вибравши потрібні фотографії, і роздрукувавши їх, ми вирушили до кафе, де замовили морозива та влаштувалися за столиком у тихому кутку закладу.

Віка весь час розглядала фотографії Оскара і невдоволено хмурилася.

– А скільки йому років? – не втрималася подруга.

– Вісімнадцять, – пирхнула я. – Хочеш сказати, що я надто стара для соковитих хлопчиків?

– Я такого не казала, – засміялася подруга і мало не подавилася морозивом. – Просто, одна справа з такими ніч провести, а інша – дитину зробити. Чи у вас порвався?

– Я не хочу про це згадувати, – невдоволено відповіла я і встала з–за столу.

Питання подруги були надто складними та незрозумілими у цьому світі. Ну, як розповісти їй, що я проводила ночі із тридцятирічним чоловіком, який виявився студентом під зіллям ілюзії?

Хоча, якщо чесно зізнатися, я сама досі не розуміла, як зілля може творити таке? Хоча, не було сенсу міркувати про це. Той світ залишився десь далеко. І доступу до батька моєї дитини я не мала.

Філінґард, де я провела літо, залишився для мене у минулому. І людей, до яких я прив'язалася за той час, я більше ніколи не зустріну.

Усвідомивши це знову, і згадавши подруг, я зовсім засмутилася, і на очах виступили сльози.

– Ой, та не приймай близько до серця! – Віка підбігла до мене і почала заспокоювати. – Виростимо твого карапуза. Я постараюся замінити йому тітку, або хрещену.

– Дякую, але я не хочу напружувати тебе моїми проблемами. У тебе і своїх вистачає.

– Одне іншого не торкається, – замахала руками Віка. – Ми стільки років прожили разом. Ми майже сестри! Отже, одна сім'я. А у сім'ї допомагають один одному.

– Дякую, – прошепотіла я.

Я згадала наше з Вікою дитинство. Ми прожили з нею разом в інтернаті і були одного віку. Тому нас завжди разом переводили з однієї групи до іншої. Вона була єдиною людиною, яка прожила зі мною так багато часу. Звичайно, були і сварки, і образи. Але все це рано, чи пізно, залишалося у минулому.

– У мене є ідея! – вирвала мене зі спогадів Віка. – Я в суботу працюю на корпоративі якогось багатого товстосума. Там будуть його колеги із сім'ями. Але серед них, впевнена, є й неодружені. Це те, що тобі треба.

– Я не хочу зв'язуватися з цими товстими гаманцями, які дивляться на звичайних людей, як на проказу, – скривилася я. – До того ж, як я туди потраплю?

– Тобі треба зараз не про смаки думати, а про забезпечення дитини, – Віка сказала це занадто голосно, через що на нас обернулося кілька людей, що змусило подругу зменшити запал. – У твоїй квартирі місця зовсім мало, працювати ти не зможеш, фінансова допомога для у нашій країні незначна. Тому тобі треба знайти того, хто забезпечуватиме тебе, поки дитина в садок не піде. Там уже вийдеш на роботу. І зможеш вибирати за своїми фетишами.

Я нічого не відповіла. Лише, відвернулася до вікна.

– І чого ти сидиш і дуєшся? – не дочекавшись моїх слів, запитала Віка. – Ну, якщо так не сподобалась моя ідея. Можеш сказати Фреду, що то його дитина. Він жадібний, на тест ДНК грошей не виділить.

– Я не хочу його бачити, – прошипіла я, згадавши, як цей не до чоловік мало не розбив мій новий телефон. – Краще познайомлюсь із товстим гаманцем.

– Тільки припини їх так називати, – посміхнулася Віка. – Вони люблять повагу. І, до речі, є там дуже непогані варіанти.

Від наказів Віки мене мало не знудило. Але я мовчки кивнула і продовжила поглинати морозиво, яке розтануло за час нашої бесіди.

І ось, прийшла та сама субота, до якої в мене не було настрою готуватися. Мені хотілося провести цей день удома, не піднімаючись з ліжка. Але Віка диктувала інші плани. Благо, за через телефон.

Довелося покинути м'яку постіль, прийняти душ і вирушити до перукарні, де на мене чекав майстер з ідеями мого образу. Про нього, як і про сукню, яка з'явилася в моїй шафі вчора ввечері, подбала Віка.

На всі мої обурення подруга уваги не звертала. Вона впевнено тягла мене на цей корпоратив, від думок про який, у мене посилювався токсикоз.

– Після перукаря у тебе візажист, – впевнено продовжувала Віка. – Я з ним уже все вирішила. Якщо тобі не сподобається його робота, не обурюйся. Твоя зовнішність має подобатися чоловікам, а не тобі.