1

– Бариста, мерщій до комбата!

Невисокий опецькуватий боєць, на грудях якого виднілася нашивка з позивним «Бариста» невдоволено хмикнув. Його підрозділ тільки-но повернувся з передової і він мріяв просто чогось перекусити і хоч трохи перепочити після запеклого бою, а тут знову викликають до начальства. Та наказ командира на те й наказ щоб його виконував підлеглі, тож тихо лайнувшись втомлений солдат підтюпцем поспішив в штаб.

Командира батальйону Бариста знайшов в компанії операторів розвідувальних дронів. Худорлявий цибатий комбат уважно роздивлявся щось на екрані великого планшету, і час-від-часу давав вказівки своїм підлеглим. На прибулого бійця офіцер навіть не глянув, лише кивнув головою у відповідь на його привітання-рапорт і коротко запитав:

– Рядовий Гамаюн, у тебе молодша сестра є?

– Так, – так само коротко відповів Бариста відчуваючи як у нього все похолоділо в середині. У бійця дійсно була молодша сестра Інна, котра проживала у великому місті, яке останнім часом часто обстрілював ворог. В душу відразу закралася лиха думка: «Невже з малою щось трапилося?».

Комбат на якусь мить відірвав очі від планшету й побачивши стривожений вигляд бійця заспокійливо мовив:

– Та ти не хвилюйся так. У неї все гаразд. На днях виходить заміж. Дуже клопотала перед командуванням бригади щоб тебе відпустили до неї на весілля. Її прохання задовільнили і ти отримав тиждень відпустки. Наказ вже підписаний, тож збирай свої речі і дуй Матвієва, там у нього незабаром автомобіль має повертатися в тил. Якщо поспішиш, то ще сьогодні будеш в потягу додому.

Ось так Бариста, він же рядовий Гамаюн, а в мирному житті просто Тарас, неждано-негадано вирушив на весілля до своєї молодшої сестри. Те що двадцятилітня Інна вже понад рік зустрічається з хлопцем для її брата не було якоюсь надзвичайною новиною. Статна, чорноволоса юнка з граційною фігурою і іскристо-блакитними очима завоювала шалену популярність серед парубків міста ще коли навчалася у школі. Та вітряний і непостійних характер дівчини не дозволяв їй зробити остаточний вибір, тож залицяльники й прихильники у неї мінялися з неймовірною швидкістю.

Епідемія коронавірусу і початок війни несподівано додали Інні більше розсудливості та серйозності. Молодша сестра перестала морочити голови довірливим кавалерам, у неї нарешті з’явився той один-єдиний, котрого вона називала «мій коханий». Коли Тараса призвали до війська, вони обоє проводжали його на вокзалі. Він тоді навіть пожартував, що сподівається незабаром потрапити до них на весілля. Дівчина вмить спохмурніла і сумно відповіла, що не хоче навіть чути про це, коли навкруги діються такі жахливі речі. Мабуть вдома трапилось щось надзвичайне, що змусило перемінити її своє рішення.

Дорога до рідного міста Баристи займала понад дванадцять годин і весь цей він спав мов мале дитя. Перші промінчики ранкового сонечка торкнулися землі коли потяг нарешті досягнув пункту призначення. На вокзалі Тараса зустрічала сестра зі своїм обранцем. Листопадовий світанок хоч і був погожим, однак осінній приморозок давав про себе чути. Інна ховалася від прохолоди кутаючись в пишну шубку, та повз натреноване око брата не пройшло непоміченим те, як зараз округлилася її фігурка. Тепер вже було нескладно здогадатися, чому дівчина все ж таки погодилася на весілля. Після гарячих привітань та палких обіймів між братом і сестрою розпочалася розмова про важливі речі.

– Гарно виглядаєш, – зробив комплімент Інні Тарас.

– Та перестань кепкувати, – відповіла дівчина з іронічною посмішкою на обличчі. – Сам бачиш в якому я зараз стані. Як там у тебе все?

Бармену не хотілося розказувати про війну і все що він пережив за останні місяці, тож швидко постарався перевести розмову в інше русло:

– Та все нормально. А хто в тебе буде за дружки?

– Таня Панькова і Люда Боровичок.

Тарас прекрасно знав обидвох дівчат, однак не сподівався почути одне з імен які щойно пролунали з вуст сестри. З неприхованим здивуванням він не забарився зі своїм питанням:

– А що, Люда хіба повернулася додому?

– Так, і вже доволі давно, – промовила сестра і змовницьке підморгнувши братові додала. – Мені здається що вона вже забула про ваші колишні непорозуміння.

– Чому ти так вирішила? – поцікавився хлопець відчуваючи як у нього зрадницьке тьохнуло серце.

– Тому що неодноразово випитувала як у тебе проходить служба.

– Чого ж тоді сама не подзвонила? – вирвалося в Тараса і він відразу зрозумів недолугість свого запитання. У війську він поміняв номер свого мобільного, та й коли бути щирим там не завжди була можливість вести телефонні розмови.

– То вже сам у неї вияснюй, – відповідає Інна і іронічно хмикнувши додає. – Мабуть занадто гонориста щоб зробити перший крок до примирення.

Тарас подумки погоджується з висновками сестри. Люда Боровичок насправді була надзвичайно гордою дівчиною. Така не те що ніколи не зробить першого кроку для примирення, така навіть не відразу визнає свої помилки. Хоча в цьому випадку саме юнак напартачив так, що тепер аж соромно про це згадувати. Але що поробиш коли ти молодий, в голові свище вітер і якось не задумуєшся про наслідки своїх безглуздих вчинків. Залишається тільки шкодувати про те що так необдумано зробив, і сподіватися на те що життя дасть тобі можливість виправити скоєні раніше дурниці.