Розділ ІІІ - "Воскресіння"

Мої кроки були впевненими і чіткими. І хоч стояв непроглядний туман, я йшов на сліпо, сподіваючись, що вийду на правильну стежку. В далекому лісі знову чувся крик ворона, але я був готовий швидше розірвати його, аніж він перший накинеться на мене. Я відчував, що зі мною Бог, і якщо я повинен загинути, то нехай це станеться на полі бою, а не поза його межами. 

Я не знав куди йду, але коли почувся дивний крик, який вказав мені шлях. Ворожий табір знаходився у тій стороні, як йти на схід. Туди я і попрямував. Я тримав у кишені вогняну вибухівку, яка може врятувати не лише мене, але й моїх побратимів. Результат вибуху такої вибухівки сильний. При активації вогонь розлітається по великій території і спалює все довкола і всіх навколо. З даних, що ми здобули при розвідках, я пам’ятаю тільки те, що табір знаходиться в землянці. Це групка довгих коридорів, які ведуть за мертвий горб, на якому полягла перша група. Так їм краще пересуватися з місця на місце. Щури кляті, як тільки вогонь черкне їх, миттю розбіжаться. 

Я був уже поряд. Охорона ходила коло невеличких палаток, у яких зберігалися припаси і мечі, або обладунки. Сам вхід був у горбі. Це була діра, з якої вилазили, або влазили ці кляті варвари. Я заховався за деревом, щоб простежити за ними. Двоє стояло на вході, коло палаток ходило шість, чи сім, у кущики побіг один, разом виходило десять. Зі зламаною рукою я сам не вбиватиму усіх. У мене на думці було лиш одне, але для цього потрібна максимальна вдача і потужна віра. Все! Досить боятися! Я на все горло був готовий крикнути.

- Боже, веди мене!!!

Мій крик почули варвари і погналися у мою сторону. Я чув свист стріл, дзвін наточених, гострих мечів, і все це бігло за мною, щоб скосити моє життя якомога швидше. Я встиг заскочити туди, куди планував їх відвести. Вони розгублено вагалися залазити у це місце, що для військового було дуже важливо знати. Це місце звалося «Ведмежою могилою». Це була яма, яка в собі мала тунель, що з кожним кроком звужувався. Такі тунелі утворювалися внаслідок дощів і провалу м’якої поверхні земної кори, підточені дощовою водою. Якщо легко надавити на верх ями, вона цілком завалиться і в цьому був мій план. 

Все таки один з них першим пішов туди, а за ним попрямували всі. Мабуть вони знали, що далеко я не втік і вирішили покласти кількох на вході, а кількох послали туди. Таким чином у мою пастку потрапили усі десятеро солдат. Коли я почув, що один з них зрозумів, що мене там немає, то миттю витяг корінь і вся земля посипалася прямо на них. Усі десятеро опинилися в пастці. Шестеро задихнулися всередині, а чотирьох, що стирчали з-під землі я убив на зовні. 

Я попрямував до табору з бомбою, яку знайшов у свого побратима. У мене в голові уже все крутилося, я був голодний і холодний. Виснажений, я зупинився, щоб передихнути. Я уже бачив як вони горять у вогні, я бачив як кричать, гірко і від страшної, лютої болі. Я бажав їм лише смерті. Все, чого я хотів, це повернутися живим до свого рідного дому. Я підійшов досить таки близько до входу і уже приготувався запалювати бомбу, як раптом відчув сильну біль у плечі, але вже після того, як позаду мене пролунав постріл. Я упав на землю, тримаючись за руку, бо вже так сильно боліло. Один із варварів підійшов до мене і поглянув у мої налякані, зневірені очі. Я бачив, як він повільно, але з єхидною пикою витягує ножа з піхов. Він був таким гострим і лячним, що лише торкнеться і проріже шкіру. З сильним натиском він поклав своє коліно на мої груди. Я корчився від болі і уже ледь не кричав, але раптом я поглянув на небо. Мов грім серед ясного неба, між кількома темними хмарами, які ледь було видно через туман, з’явився сонячний промінь. Блиск від чистого ножа осліпив варвара і я зміг відбити його, коли він уже готовий був мене вбити. Я вихопив ніж з його рук і не вагаючись, голосно крикнувши встромив його йому в голову. Він упав навіть не сказавши останнього слова.

Я впав на коліна і поглянув на свої залиті кров’ю руки. Я зненавидів війну і зброю. Я хотів просто лягти на чисту постіль і заснути в обіймах Раміри. Хотів б знову побачити посмішку бабусі, хотів б просто жити вірою і правдою, що Бог є і що саме він врятував мене. 

Я підняв бомбу і запалив її. Іскри вогню потрапили мені на руку і обпекли її, та ця біль була мізерною. У мене не було причин зупинитися. Легкий рух лівої руки і всі підземні коридори почали палати. Я чув крики, мов з самого пекла. Щоб бути переконаним, що ніхто з цих клятих ворогів не виживе, я обвалив прохід і обернувшись пішов назад. Мій образ у яскравих променях сонця, в скривавленому одязі, ранах та порізах упевнено, але ледь ішов у сторону табору. Поглянувши на небо, мені так хотілося крикнути «дякую» самому Богові. Якби не він, то не бути б мені зараз живим. Хотілося крикнути, але моя голова закрутилася і я упав на землю посеред лісу. Було волого і холодно. Я заснув, говорячи в голос її ім’я. 

Я уже гадав, що я помер. Коли я прокинувся, то побачив, що руки мої перемотані білим бинтом, рани намащені оливковою маззю, сам я лежав на м’якому ложі, у білій палаті. До мене підійшов чоловік, у білому халаті і поглянув мені в очі, тоді у рота і сказав.

- Жити будеш, воїн.

Я не розуміючи нічого підвівся з ліжка і запитав у нього.

- Де я? Що це за місце? Я помер?

- Як бачиш ні – відповів лікар – Тебе знайшли наші хлопці посеред лісу, коли збиралися йти в наступ на цих варварів. Коли вони прийшли, окоп був завалений, всюди був дим і смерділо мертвими. Ти один зміг спалити сто десять ворожих солдат. 

- Я просто хотів вижити, ось і все.