Розділ ІІ - "Прозріння"

Минуло можливо півтора години, від того часу, коли я ліг під мертве тіло ворога. Сморід був лютий і холод пробирав по шкірі. Я згадував усе, що було зі мною до того часу. Як було добре у теплому ліжку, коли поряд з тобою красива дівчина, ніжить і голубить тебе, а ти в відповідь цілуєш її ніжно в губи. Але ні! Замість теплого ліжка – холодна і сира земля. Замість дівчини – меч. Замість спокою – постійна напруга і біль, жаль і смуток, кров і різанина. Чим я так прогрішився, що я такого зробив? Не помагало кричати до Бога. Він не чув мене. Не чув моїх молитов. Можливо я мало вірив у нього.  

Я підійшов до старого, поваленого дерева, щоб присісти і перепочити. Дощ припинився, чи став повільніше падати? Я не розумів, що зі мною. Мене люто боліло тіло, кості ніби крутилися, розриваючи шкіру і всі судини та вени. Мігрень і різні примари кружляли у голові. Я бачив перед собою картини бойні, де падали мої побратими, кров потрапляла на обличчя як мені, так і ворогам. Я дивився на свої руки, і якби не мігрень, то не були б вони в крові.

Від цього всього мені закрутилася голова і я впав назад. Я дивився мертвими очима на небо, відчуваючи себе живим трупом. З очей покотилася гірка сльоза, а в голові кружляли лише спогади…

(події з минулого…)

У будинок зайшов чоловік. Він був високий, одягнений у військові обладунки. На грудях був королівський герб, а в піхвах довга катана. Він простягнув мені лист паперу, який був запечатаний червоним воском. Бабуся і кохана дівчина почали плакати, так як зрозуміли, що це поклик на війну.

Наступного вечора, коли я зібрав уже всі свої речі в поїздку, сидячи біля річки, у мене в голові бігали лише одні помисли. Як зараз б було приємно одягнути на її безіменний палець цей чарівний, золотий перстень. Тут по старих дошках причалу почулися стуки взуття. Мене ніжно обійняли чиїсь ніжні руки і чарівний дівочий голосок проговорив на моє вухо. 

- Я буду чекати на тебе, коханий. Стільки, скільки ти будеш там. Я не припиню молитися за тебе. Лише Бог допоможе нам перетерпіти це.

Я спокійно обернувся до неї, поцілував у щічку і відповів.

- Бог? Гаразд, лише тобі повірити я зможу.

На ранок вона уже прокинулася сама…

(Події ведуться з теперішнього часу...)

Я не вірив у Бога, а тепер сам хочу звернутися до нього за допомогою. Бог забув про мене, бо я забув про нього. Тут на мить я відчув, що піді мною дуже твердо. Ще не була сира, мокра трава, на землі, а щось зовсім інше. Я легко обернув голову і побачив тіло свого побратима. Я перелякано поглянув в його випалені очі і підвівся з лютими болями. Я плакав, бачачи його тіло. Виявилося, що це був ще досить таки молодий хлопець. Років сімнадцяти. Він пішов воювати добровільно і так жахливо загинув. 

- Боже!!! За що ти так!? – кричав я, незважаючи на те, що мене можуть почути вороги – Повернися до мене, Божееее!

Я боявся. Я хотів перерізати собі вену, аби не бачити цього кошмару. Та тільки у голову прокрадався певний задум, я миттєво згадував Раміру. Її образ не давав мені загинути. Я заради неї лише жив, і продовжую жити.

Я знав, що зараз можуть прийти вороги і вбити мене, але в мої очі різко кинувся дивний предмет, що дуже сильно нагадував вибухівку з вогнем. Так, саме так. Це була завернута у папір і прикрита обладунками ще працююча вибухівка з вогнем. Я взяв її акуратно, щоб не намочити і рушив далі, подякувавши своєму полеглому побратимові. 

Ідучи по окривавлених стежинах темного лісу, я надумав собі цікаву ідею, як акуратно дійти до свого табору і нанести шкоди ворогові. Я знав, що табір тут недалеко, але щоб дійти до свого, потрібно непомітно перейти ворожий. Уже починало світати. Я дійшов до невеличкого горба, та й зупинився на ньому. Лігши на твердий, мокрий від дощу камінь, мої очі на мить прикрились. Я відчув спокій, до такої степені, що заснув. Сон був міцним, тіло не хотіло слухатись мене. 

Мені снилося, що я стою у красивому храмі, де все розвішано іконами, красиві стіни, світильник, свічки горіли і ніжний запах диму стояв у повітрі. Це було місце, де я відчув себе добре, ніби в обіймах коханої дівчини. Тут не могло бути ні війни, ні смутку, ні печалі, а лише радість і почуття любові. Я обернувся і поглянув на задній крилос. Там стояла Раміра, одягнена у весільне плаття і вінець, який покривав її миле, білосніжне обличчя. В цю мить я чомусь слізно радів, бо не бачив того всього кривавого місива, але коли я підійшов, щоб взяти її за руку, то все почорніло. Я мов осліп. Нічого видно не було. Навколо мене були різні лячні звуки. Стукіт і дзвін мечів, пролиття крові на зелену травичку, крик і живих і доживаючих. Переді мною падали мої побратими, вмирали на руках у інших, а я стояв і дивився на це, плачучи. За спиною почулося легке дихання, від якого я встав і не ворушився. Мені було настільки страшно, що сім потів сходило з мого чола. Я забув власне ім’я. Але тоді, коли я уже вірив, що мені кінець, то за спини пролунав ніжний голос.

- Я вірив, що ти колись до мене прийдеш, сину мій – ці слова були настільки дивними для мене, що на мить я повірив у самого Бога. Та мій маленький розум припинив у’являти ці страшні картини і я прокинувся. На дворі уже було світло, та стояв непроглядний туман. Все ніби щезло з поля зору. Для мене це було великою проблемо, адже таким чином я не зможу побачити свій табір. 

Сидячи під дубом, шо ріс коло цього горба, я задумався над своїм сном, тихо жуючи кору, яка була пропитана дощовою водою. Я не мав ані крихти хліба у кишені, тому їв усе, що мені здавалося їстівним. Зайці ж можуть це їсти. Мої думки були лише про те, що говорило позаду мене. Я встав на коліна, підвів голову до неба і тихо почав говорити сам собі те, що колись чув від Раміри.