Розділ І - "Мертвий"

Дощ. Злива. Лежачи посеред лісу, я ледь дихав. Моя рука була зламана, а тіло поранене ножовими ударами. Я ледь втік з того клятого табору, але зараз я навіть не знаю куди мені подітися. Лежачи на мокрій, сирій землі, від якої на моєму одязі уже не було сухого місця, я згадував її. Мою кохану дівчину, до якої пообіцяв повернутися живим. Війна розлучає багатьох, але я б за Божою волею уже давно мав померти. Чому ж я досі живу? Може я повинен повернутися?

(Події ведуться від лиця головного героя три роки тому…)

Це був сонячний день у моєму поселенні. Тоді мені ще не було вісімнадцять, а сімнадцять. Усі хлопці вісімнадцятирічного віку готувалися до війни, яка уже йшла чотири добрих роки. Ще до нині наша земля не була знищена війною, бо могутні самураї захищали її, але як ми всі добре знаємо, що у всього є час і тепер потрібні нові захисники для нашої держави.

Я добре володів мечем. Мені іноді дорослі казали, що мов саме Ітан стане могутнім самураєм, який врятує нашу землю від ворогів. Його хвалитимуть усі племена і народи. Він буде прикладом і героєм для багатьох людей, коханцем для багатьох дівчат і… 

Аж раз мені по голові прилетіла тверда річ. Я підняв, оглянувся назад і побачив свою бабусю, яка виховувала мене після смерті матері і батька. Війна забирає багатьох. Моя мама була хорошим медиком, а батько гордим і чесним самураєм. Бабусі я вдячний за все своє дитинство. Я був вихований мужнім і незалежним. 

Того ж дня, коли я пішов до криниці, щоб набрати води, вона поверталася з високого схилу, на якому так часто любила проводити вільний час. У неї в руках завжди був мольберт і пару кисточок, якими вона малювала. Картини я бачив на власні очі, і вони були дуже гарними. Ми зустрілися поглядами і зупинилися. Вона дивилася на мене, я на неї, а всередині все кипіло. Так хотілося сказати їй яка вона гарна, але щось мені заважало. Мабуть те, що вона з досить таки поважної родини, а не з простої сім’ї як я. 

- Привіт – раптом пролунав її мелодійний, ніжний голосок.

Моє серце пішло у землю. Я не знав, як себе повести у такій ситуації. Я думав, що поговорити з дівчиною буде доволі просто, але все сталося складніше ніж я міг собі подумати. Її приголомшлива краса мене пробирала з голови до ніг. Все було наче сном на яву. Я просто трусився від такої кількості емоцій. До мене вперше заговорила така красуня. Інші дівчата навіть поряд із нею не стоять. Зрівняти їх і її, то довгий ніс і великі очі, чи інші частини тіла мені не цікаві. Мене привабила вона. Я хотів отримати її за будь якої мети. Я хотів щоби вона була моєю.

- Привіт – заїкаючись проговорив я – Як справи?

Вона підійшла ближче. Поклала відро з водою на землю і простягла руку до мого обличчя. Провела пальцем і з посмішкою сказала.

- У тебе тут грязюка була, мабуть на шахті замурзався?

Я почервонів.

- А…так…на шахті! – я плів, що завгодно, аби не наплести дурниць – Я якраз…звідти…іду.

Вона лиш дивилася на мене і сміялася. Її ніжний сміх, мов дзвін скла по підлозі, такий різкий, але приємний. Вона була мов ангел у ночі. Дивовижний промінь світла, що вів мене у темряві. Тоді я вже вирішив, що вона буде тільки моя…

(Минув рік і три місяці...)

Я відчував ніжні поцілунки на своїх щоках. Вона ж у свою чергу відчувала мої поцілунки. Ми сиділи біля озера, знаючи, що їй уже сімнадцять, мені вісімнадцять і пора уже готуватися до того, що прийде наказ від царя, і що через мить потрібно буде збирати сумку і точити катану. 

Раміра не була задоволена тим, що я йду. Вона що вечора ходила до жертовника і молилася, щоб я не загинув. Іноді я казав їй, що вона дурненька, якщо вірить, що я загину, але її турботу я розумів. Я готовий був залишити її, бо знав, що вона іншого не покохає, другого не полюбить, третього не пригляне, та й бабусі моїй так буде спокійніше, що поряд із нею хтось буде.

Пройшов тиждень. У двері постукали тричі…

(Події ведуться з реального часу...)

Дощ припинився, але настав холодний і сирий вечір. Між цими всіма деревами де на-пів живим лежав я було досить таки темно. Я хотів підвестися, але рани боліли так сильно, що я ледь міг і слово сказати. Все ж дощ омив їх і вони стали не такими кровоточивими, але боліло люто. Я зміг піднести себе лише однією рукою, бо інша була не в робочому стані. Опершись на дерево, я почав шукати вихід. Відірвавши кусок тканини, я сміло перемотав нею руку, затискаючи її в зубах і рушив кульгаючи у похід. 

Було мокро і сиро. Темно і холодно. Я падав і не раз. Таким був мій тягар, і такою була моя ноша. Я б зараз так хотів повернутися туди, де запах її волосся, смак її ніжних губ і світло її блискучих очей, але ні… . Я був дуже далеко від неї. Я був дуже далеко від свого села. Чути було як в далекому кутку цього лячного лісу кричав чорний ворон, готовий мене розірвати на шматки. Я зараз міг впасти від любого подиху вітру. Таким легким і слабким було моє тіло. 

Солений присмак в роті, кров на чолі, що змішалася з потом, запах був таким, що від мене самі мерці б втікали. Хоч я і сам був на-пів мертвий. Я не розумів чому вижив. Обов’язок кожного воїна самурая в часі програшу поєдинку померти, а я вижив і чомусь досі ще чіпляюся за життя. Чому? Хтось скаже мені?

Я бачив, ідучи по лісу своїх побратимів. Їх голови, частини тіла були розкидані в кількох метрах від них самих. Ці варвари нікого не шкодували. Ось цей бідолаха, вони прибили його власним мечем до дерева - так казав я дивлячись на його змордований труп. Серед них були і вороги, але їх менше порізано, лиш вбито одним ударом, а не змордовано, чи використано якісь засоби знущання. Ми не такі. Ми носимо доблесть у собі.