Епілог. Останній пазл долі, народження життя та таємниця принца

Ранок заливав спальню теплим золотавим світлом. Вельмот, почувши це давнє, таємне «моє золоте зернятко», завмер, наче вражений блискавкою.

Його ноги підкосилися. Могутній герцог-дракон просто впав біля мого ліжка на коліна й обережно, тремтячими руками торкнувся моєї щоки. У його очах стояли сльози.

— Це справді ти?.. Моя Наталочка? — його голос дрижав від невіри й божевільного щастя. — Як?.. Чому?..

— Це довга історія, моє кохання, — м'яко посміхнулася я, зарившись пальцями в його волосся. — Боги дали мені другий шанс. Тридцять днів випробування... Тридцять днів у тілі валькірії Анрієти, щоб моє серце знову знайшло шлях до твого. І цей термін сплив саме сьогодні.

Ми не змогли стримати обіймів. Як добре, що на той час ми вже вдягнулися й сиділи на дивані перед каміном у вітальні, бо раптом двері будиночка відчинилися! На порозі з'явився Едгар, а слідом за ним, за звичкою останніх днів, тихо прошмигнув ельфійський принц Аеронель.

Побачивши принца, Вельмот миттєво підхопився, випрямив спину й суворо, з невиправним ревнивим відтінком у голосі випалив:

— А ви, Ваше Високосте, що тут забули на сімейній раді?!

У цю ж секунду наша бешкетна малеча в моєму лоні вирішила востаннє потривожити нас! Вона миттєво об'єднала всіх нас — мене, Веля, Едгара та Аеронеля — у спільний ментальний простір і дзвінко защебетала:

«Що забув, що забув... Таточку, познайомся — це твій майбутній зять! Правда, Анрішо?» 

«Чого відразу Анріша? Я ще нічого не вирішила!» — обізвалася маленька валькірія.

У кімнаті нависла секундна тиша.

Вельмот від такого повороту просто шоковано осів назад на диван, кліпаючи очима й гарячково переварюючи почуте. Едгар не витримав і заходився гучним, нестримним сміхом, плескаючи себе по стегнах, а бідний принц Аеронель залився густим рум'янцем, але гордо випростав плечі!

— Ну нарешті, тату! — крізь сміх видавив Едгар, витираючи сльози. — Нарешті ти все зрозумів! Я ледь стримував магічну клятву ці тридцять днів!

«Татусю-ю-ю! Ну скільки можна ходити туди-сюди, у мене вже голова паморочиться! Можливо, ти нарешті й на нас звернеш увагу?!» — раптом виразно й дзвінко пролунало в його голові.

Вельмот завмер, озираючись довкола.

«Хто тут?!» — подумки гаркнув він.

«Та це ми! Твої донечки!» — безтурботно підхопив другий, зовсім крихітний і бешкетний голосок. — «Точніше, я — твоя маленька Дракоша! А вона — маленька Валькірія Анріша. І взагалі, татусю, ти чому мені ім'я досі не придумав, а? Анріші ім'я дали, а я так і буду просто "маленькою дракошею" ходити?!»

Герцог ар Полун від несподіванки аж сильніше стиснув мої долоні, які тримав у своїх руках. Його драконяча сутність всередині солодко й переможно загарчала, а серце пропустило потужний удар.

«Діти?.. Дві донечки?! Мої дівчатка я можу вас чути?!» — його розум відмовлявся вірити, але магічне ядро розпізнало рідну кров миттєво. Рефлекс захисту та несамовитої батьківської любові спалахнув у ньому за частку секунди.

«Ага! Твої діти!» — гордо зауважила маленька валькірія Анріша. — «Тільки матусі не кажи, що чуєш нас, бо вона нам вуха відкрутить! Ми таємно крізь магічний щит до тебе пробилися, бо ти ж без нас зовсім заплутався».

«Чекайте… — Вельмот важко опустився в крісло, притиснувши долоню до скроні й відчуваючи, як спадає туман з його думок. — Якщо ти — Анріша, то ти… моя маленька вогняна зірочка…»

Він заплющив очі, і перед його внутрішнім зором спалахнув образ дивовижної квітки з кришталевими пелюстками та синім драконячим вогнем у самому серці.

«Айріс… — тихо, з невимовною ніжністю промовив Вельмот у ментальний простір. — Твоє ім'я — Айріс. Моя небесна веселка, мій синій вогник».

«Ваааав! Айріс! Мамочко, ти чула?! Айріс ар Полун!» — радісно заверещала у відповідь крихітна драконеса, аж у вухах Вельмота задзвеніло.

«Мені подобається! Валькірія Анріша і Дракоша Айріс — звучить просто королівсько!»

Ми довго сиділи у вітальні, обійнявшись. Вперше за довгі роки наш дім наповнився справжнім, непідробним і веселим щастям.

Шість місяців по тому. Маєток ар Полунів

Осіннє сонце грало на шовковій сукні кольору шампань. Довкола шуміло весілля. Затишний сад маєтку був прикрашений білими лілеями та сяючими магічними гірляндами. Поруч зі мною стояв Вельмот — спокійний, щасливий, із палаючим від кохання поглядом, а поруч із нами гордо посміхався наш дорослий син Едгар та принц Аеронель.

Аеронель усі шість місяців був поряд. Його делегація вже поїхала в своє королівство, а він залишився. О, як це було кумедно, коли після закінчення навчального року ми почали збиратися в маєток! Вельмот, побачивши Аеронеля на порозі мого будиночка, задоволено мовив:

— Ви прийшли попрощатися, Ваше Високосте? До побачення. Щасливої дороги. Ми теж уже виїжджаємо в свій маєток. На що принц, облокотившись об дверний одвірок, спокійно відповів: