Глава 19. Останній пазл долі, зело Богині та розквіт правди

Анрієта повільно піднялася з підлоги, розправила плечі, змахнула залишки сліз і рішуче звернулася до Богині: — І який це буде дарунок?

Богиня мовчки посміхнулася. Вона повільно простягла руку, над якою в повітрі закрутився вихор срібного магічного світла. Коли сяйво розвіялося, на її ніжній долоні лежала маленька кришталева колбочка. Рідина всередині неї поблискувала м'якими сріблястими іскрами, мов розтоплений місячний пил.

«Ого-о-о! — заворожено вигукнула маленька дракоша у моєму лоні. — Це що, магічний газований лимонад?!»

«Тихо ти, дракончик! Це явно якась вища небесна магія!» — суворо, але захоплено шепнула валькірія Анріша.

— Що це? — тихо запитала я, заворожено дивлячись на колбочку.

— Це абсолютно безпечне зело в одиничному екземплярі, — м'яко відповіла Богиня. — Його дію я розробила спеціально під вас із Велем. Додаш його в його келих вина, але краще зробити це під кінець Балу, бо строк його дії — лише чотири-п'ять годин. На цей час Вел просто забуде про тебе як про Наталочку. Він пам'ятатиме лише те, що сина йому народила кохана жінка, тоді як усі ваші пригоди в Академії — від ненависті до валькірії Анрієти до щирого захоплення нею — залишаться в його серці й розумі в чистому вигляді. Він побачить Жінку, яка поруч із ним прямо зараз.

«Йой... — прошепотіла Анріша. — Тобто він дивитиметься тільки на тебе й не шукатиме фантомів? Богине, це ж геніально!»

«Тато нарешті перестане бути буркотливим сухарем!» — радісно заплескала в долоньки дракоша.

Я обережно взяла колбочку й поклала її в потайну кишеню своєї смарагдової бальної сукні.

Богиня торкнулася моєї щоки теплом і промовила:

— Іди, Наталочко-Анрієто. Твоє щастя чекає на тебе.

Світло розвіялося. Час знову пішов у звичному ритмі. Я навіть не пам'ятаю, як вийшла з будиночка й як дісталася головного корпусу. Усе навколо здавалося красивим сном. Але що мене насправді здивувало — біля високих різьблених дверей бальної зали стояв і чекав саме він.

Вельмот був у розкішному камзолі, його погляд був глибоким і трохи стривоженим. Побачивши мене, його обличчя світлішало:

— Я радий, що ти все ж таки прийшла, Анрієто, — м'яко мовив він.

«Дивися, який гарний! А казав, що зайнятий!» — хихикнула дракоша.

Він простяг руку, взяв мою долоню й обережно поклав собі на лікоть, після чого поважно повів мене до зали. Ми пройшли в перші ряди, де на почесних місцях уже сиділи всі переможці Турніру.

На підняту платформу вийшов ректор Густав і взяв слово. Його голос, підсилений магією, лунав на всю залу:

— Вітаємо вас усіх на урочистому закритті Міжнародного Турніру! Першими для нагородження ми викликаємо переможців у категорії «Перший курс навчання» — команду Академії та їхніх двох наставників: магістру Анрієту фор Бер та герцога Вельмота ар Полуна! А також ельфійську команду першого курсу з їхніми наставниками, які нагороджуються медалями за виняткову честь та гідність!

Зала вибухнула оваціями. Після вручення медалей та почесних грамот ельфійська команда з усмішками спустилася донизу, поступаючись місцем. Ректор Густав продовжив урочистим тоном:

— А честь нагородити нашу молоду команду-переможницю Головним Кубком надається минулорічним чемпіонам — команді бойового факультету драконів із королівства Тарієнт!

На платформу поважно піднялася делегація драконів. Від них віяло такою потужною, первісною магічною силою, що повітря в залі наче посвітлішало від відблисків їхніх аур. Попереду йшов їхній наставник і декан бойового факультету — могутній дракон Максимільян (дракон Ультрамарин), від якого віяло глибоким синім сяйвом. Поруч із ним крокували адепти: Мирослава ар Вог (дракониця Охра) з теплим золотаво-жовтогарячим відблиском у погляді, побратими Севен (Лазур) та Сірош (Кобальт) із глибокими небесно-морськими відтінками, другий син короля Стівен (дракон Металік), чия аура виблискувала холодним дзеркальним металом, та чарівна Любомиля (дракониця Пурпур), яка випромінювала благородне пурпурове сяйво.

«Оце так компанія! Скільки драконів в одному місці!» — захлинаючись від захвату, прошепотіла маленька дракоша.

Декан Максимільян та Любомиля урочисто вручили палаючий Кубок Едгару, віддаючи шану його команді за чесну й мужню боротьбу.

Коли всі категорії були нагороджені, ректор Густав пафосно плеснув у долоні:

— Усі вставайте! - Усі присутні підхопилися зі своїх місць. Ректор ще раз плеснув у долоні й голосно оголосив: — Нехай почнеться Бал!

Оркестр грянув урочистий вальс. У цю ж мить Вела відволікли якісь високопоставлені гості та ректор. Цим миттєво скористався Едгар! Він швидко підмовив своїх хлопців-бойовиків, щоб вони по черзі запрошували мене на танець, не даючи сумувати.

«Мамо, розправ спину! Валькірії танцюють так, щоб стеля дрижала!» — підбадьорювала Анріша.

Перетанцювавши з половиною команди та добряче втомившись, я непомітно вислизнула з кола танцюючих, щоб трохи перепочити на затишному м'якому диванчику в затінку високих оранжерейних рослин. Захекавшись, я важко опустилася на оксамит і, не помічаючи, що на другому краї дивана вже хтось сидить, тихо видихнула популярну фразочку зі свого минулого життя: