Глава 18. Отруйне мереживо, рикошет долі та Божественне дарування

Ранкове сонце лише починало пробиватися крізь важкі оксамитові штори моєї вітальні у викладацькому будиночку. Його золотаві промені м'яко лягали на дерев'яну підлогу, але на душі в мене було темно й тривожно. За вікном Академія вже вирувала, мов розтривожений вулик: адепти бігали між корпусами, сміючись та обговорюючи підготовку до Головного Балу, а робітники прикрашали центральну алею магічними гірляндами. Попереду був підсумковий Бал, але всередині мене панувала зовсім інша, руйнівна буря.

Я стояла біля вікна з охололою чашкою трав'яного чаю в руках, спостерігаючи, як ранковий туман повільно розсіюється над полігоном. Саме там ще вчора кипіли бойові пристрасті фіналу Турніру... і саме там між мною та Вельмотом пробіг той самий невидимий струм, який розірвав його спокій на шматки.

— Мамо, ты взагалі нас чуєш? — веселий, дзвінкий вигук Едгара вихопив мене з важких роздумів.

Я здригнулася й повернулася.

«Так, точно потрібно забрати в нього дублікат ключів від мого будиночка... — промайнула перша думка, хоча десь у глибині душі я була щиро рада його бачити. — Справжній господар знайдеться!»

Едгар впевнено стояв у дверях моєї вітальні, поправляючи комір бавовняної сорочки, і, як виявилося, він був там не один.

«О, Анрішо, дивися, хто це до нас прийшов! — із щирою посмішкою в голосі промовила маленька дракоша у моєму лоні. — Його Величність ельфійський принц!» — пафосно закінчила вона й одразу ж, за своєю давньою «гарною» звичкою, ментально підключила принца та Едгара до нашого загального зв'язку. Про що, звісно ж, нікого заздалегідь не попередила.

Я зрозуміла це миттєво — виключно за хитрою мімікою, розширеними очима та раптово піднятими бровами моїх ранкових відвідувачів. Вони виразно чули дитячий голосок у своїй голові.

«І що він тут забув?» — надумано-поважно та трохи буркотливо проговорила маленька валькірія Анріша, схрестивши руки на грудях у моєму підсвідомому просторі.

— Тебе, моя володарка долі, — з чарівною, трохи біснуватою посмішкою вголос промовив Аеронель, спираючись плечем на одвірок. — Я скучив за твоїми дивовижними словечками та вашим ментальним радіо.

У моїй голові хтось дуже голосно та вдавано закашляв (це була валькірія), а хтось не витримав і дзвінко засміявся (маленька дракоша). Ці звуки, накладаючись один на одного, створювали в моєму розумі справжній емоційний каламбур.

— Аеронелю, ти граєш із вогнем, — я удавано суворо похитала головою, хоча кутики моїх губ мимоволі сіпнулися в посмішці. — А ти, сину, чому роздаєш ключі від мого житла лівим принцам?

— По-перше, він не лівий, а наш побратим по Турніру й володар срібного Кубка, — посміхнувся Едгар, проходячи до вітальні й без жодних церемоній сідаючи в глибоке крісло. — А по-друге, ми прийшли врятувати тебе від суму перед Балом! Батька, до речі, ректор відправив за терміновими документами до Військової Академії, тож бачити ми його будемо аж перед самим Балом.

При згадці про Вельмота моє серце болісно стиснулося, пропустивши удар.

«У Військову Академію... Звісно. А ще йому просто важко дивитися мені в очі після вчорашнього спарингу...» — гірко подумала я.

— Отож! — підхопив Аеронель, граційно опускаючись на сусіднє крісло. — Оскільки герцог зайнятий, обов'язок супроводжувати найчарівнішу магістру лягає на наші юні та красиві плечі. Тобі потрібна сукня на Бал, Анрієто!

— Ви змовилися? — я примружилася, переводячи погляд з Едгара на ельфа.

— Ми турбуємося про тебе, мамо, — м'яко мовив Едгар, і в його очах промайнула зовсім доросла, тепла турбота. — Ходімо до міста. У центрі є чудове, найкраще, магічне ательє. Розвієшся.

За пів години ми вже йшли брукованими вулицями магічного міста. Сонячні промені грали на вітражах лавок, повітря пахло паленим цукровим сиропом, свіжою випічкою та квітами.  Ми йшли вуличками і просто насолоджувались цією метушнею.

Спочатку ми завітали до найкращого магічного ательє неподалік Академії. Хлопці із захопленням пропонували мені пишні сукні з корсетами та довгими шлейфами, але я вибрала сукню майже наосліп, зупинившись на вишуканому смарагдовому шовку. Мої думки були надто далеко, щоб перебирати мережива.

Після ательє ми вирішили перекусити і повернувши до Академії, завітали до затишного кафетерію, що розташовувався прямо на її території. Повітря тут пахло свіжозвареною кавою, паленим цукром та гарячою випічкою. Ми вибрали крайній столик у затінку дерев'яної тераси.

— М-м-м, який запах! — Аеронель із насолодою вдихнув аромат кави та гарячих круасанів. — Анрієто, зізнайся, ти задоволена вибором сукні? Чи це буде таємниця для всіх до самого Балу?

— Це таємниця навіть для мене, Аеронелю, — тихо відповіла я, крутячи в руках чашку.

«Мамо! — раптом перебила її маленька дракоша, її голос у моїй голові задрижав від переляку. — Мамо, подивись на ту дівчину біля стійки! Від неї тхне чимось дуже гірким, отруйним і темним!»

Мої бойові інстинкти спрацювали миттєво. До нашого столика повільно підходила молода служниця у глибоко насунутому чепчику, тримаючи тацю з десертами.

— Подарунок від закладу для переможців... — тихо промовила дівчина.