Глава 16. Іскри перед бурею.

Поцілунок, що спалахнув як раптова блискавка, закінчився так само різко, як і почався.

Вельмот відсахнувся першим, ніби торкнувся розпеченого заліза. У його золото-бурштинових очах застигла така важка, дика розгубленість і німий розпач, що в мене стиснулося серце. Він дихав важко й урвисто, переводячи погляд із моїх губ на свої тремтячі долоні, і явно не розумів, як знову опинився в полоні цього пориву.

Бачачи, як його затягує у вир провини перед «його Наталочкою», я зробила крок уперед і м'яко, але впевнено поклала руку йому на плече.

— А цього разу... — тихо, з легким теплим півтоном мовила я, дивлячись йому просто в очі, — спишемо все на надто насичений день. Він вимотав нас усіх так, що останні мізки десь загубилися.

Вельмот розтулив губи, намагаючись щось заперечити чи відповісти. У його погляді спалахнула гаряча хвиля заперечення — дракон всередині нього явно не хотів нічого ні на що списувати.

Проте я не дала йому сказати жодного слова. Злегка стиснувши його плече, я м'яко перебила:

— Давайте, магістре, про це поговоримо за нагоди завтра. А сьогодні вже дуже пізно... і я шалено хочу спати.

Вельмот завмер на місці. Кілька секунд він лише мовчки вдивлявся в моє обличчя, наче намагався прочитати там відповіді на всі загадки всесвіту. Потім важко видихнув, опустив голову й повільно кивнув.

— На добраніч, Анрієто, — глухо промовив він і, розвернувшись, стрімким кроком залишив будинок, розчинившись у нічній темряві.

«Оце так викрутилася, мамо... — тихо хмикнула в моїй голові дракоша, коли за драконом зачинилися двері. — Бідний тато, у нього зараз у голові такий магічний салют вибухає!»

«Зате він не наломав дров перед самим турніром, — суворо додала маленька валькірія Анріша. — Хай краще виплесне всю цю свою драконячу лють завтра на арені!»

Я лише посміхнулася, відчуваючи, як важка втома нарешті перемагає адреналін. Добравшись до ліжка, я заснула миттєво — глибоким, безсновидним сном воїна перед вирішальною битвою.

Самого ранку мене розбудив магічний вісник, повідомивши про ще одне зведене тренування з ельфами. Оскільки вони програли парі й сьогодні на арені привселюдно мали визнати нашу команду найсильнішою, то за правилами турніру ставали нашою запасною лавою, а отже — ми мусили відпрацювати бодай кілька варіантів взаємодії.

Тренування пройшло чудово. Наприкінці, відпускаючи адептів, Вельмот нагадав, що у них є лише дві години перед початком змагань. Коли адепти з радісними вигуками почали розходитися, а Вел відвернувся, щоб занотувати щось у своєму тренувальному журналі, до мене плавно підійшов Аеронель Ліадон.

Його смарагдові очі грайливо зблиснули, а голос звучав наче перелив срібних струн:

— Прекрасна Анрієто... Після такого гарячого й видовищного тренування моє серце потребує трохи спокою. Чи не погодитеся ви скласти мені компанію та випити чашечку запашної кави у затишному кафе неподалік?

Я загадково посміхнулася, злегка нахиливши голову, і вже відкрила рот, щоб відповісти:

— А чому б і ні...

У той самий момент просто за нашими спинами пролунало низьке, глухе, загрозливе гарчання, від якого, здавалося, завібрувала сама земля під ногами. Вельмот повільно розвертався до нас, а довкола його кулаків уже закрутилися перші золотисті іскри драконячої магії.

Я не змогла втримати лукавої посмішки. Швидким, граційним кроком підбігла до Вела, сміливо взяла його під руку, міцно пригорнулася до плеча і, збіса хитро подивившись на ельфа, грайливо закінчила свою думку:

— ...А чому б і ні? Нам якраз потрібно піти й задобрити одного ну ду-у-уже неспокійного Дракона!

Вельмот на мить застиг від такої зухвалості, а його суворий погляд зненацька зіткнувся з реакцією ельфа.

Аеронель Ліадон закинув голову назад і заходився гучним, щирим, розскатистим реготом — абсолютно нетиповим для витончених і стриманих ельфів!

— О, леді Анрієто, ви просто диво! — витираючи сльозу від сміху, промовив принц. — Герцогу, вам неймовірно пощастило! Що ж, не смію заважати вашому... умиротворенню драконів!

«Оце так чоловік! Оце я розумію гумор!» — захихотіла в моїй голові дракоша.

«Тактика спрацювала ідеально, — мудро підсумувала валькірія Анріша. — Дракон під контролем, ельф у захваті, вороги чекають на свою розплату. Можна й на каву».

Аеронель зі сміхом і легким, граційним уклоном відступив назад, прямуючи до своїх ельфійських адептів, які спостерігали за цією картиною з відкритими ротами. Воно й не дивно — бачити свого завжди стриманого й холодного принца, який сміється на весь полігон, для них було справжнім шоком.

Коли ми лишилися удвох, Вельмот повільно перевів погляд із постаті ельфа на мене. Золотисті іскри навколо його кулаків згасли, але в очах усе ще вирувало розпечене золото, а дихання залишалося важким і нерівним.

— «Задобрити неспокійного Дракона»? — глухо й низько перепитав він, примружившись. — Анрієто, ти граєш з вогнем.