Глава 12. Смарагдовий азарт і тіні змови

Обід у ресторації проходив напрочуд спокійно та невимушено. Без своєї звичної викладацької мантії та суворої академічної броні Вельмот розкрився, як колись, приємним співрозмовником. Ми м'яко обговорювали майбутній турнір і зрештою дійшли згоди, що завтра варто провести спільне зведене заняття для адептів, аби перевірити їхню готовність перед з'їздом міжнародних делегацій. Можна було б провести кілька спарингів та розповісти про деякі стратегії, які можуть виявитися безпрограшними. По суті, ми спілкувалися по роботі, але так хотілось, щоб усе було як колись.

Коли нам нарешті збиралися подати десерт, я перепросила й відлучилася до вбиральні, щоб трохи освіжитися та змити з обличчя залишки емоційного дня.

Повертаючись назад довгим, прикрашеним гобеленами коридором, я розслабилася і зовсім втратила пильність валькірії. Моя туфля безглуздо зачепилася за край товстого декоративного килима. Світ навколо хитнувся, і я вкрай неграційно полетіла вперед, уже готуючись до жорсткого приземлення на мармурову підлогу.

Проте удару не відбулося. В останню мить падіння мене м'яко, але надійно перехопили чиїсь сильні руки.

«Мамо, а як тобі завжди вдається падати комусь в руки?» — захихотіла моя маленька інтриганка-дракоша.

Я протяжно вдихнула, відновлюючи рівновагу, і підвела голову, збираючись подякувати рятівникові. Та слова так і застрягли в моєму горлі, а сама я буквально застигла в цих чужих обіймах.

Переді мною стояв ельф. Справжнісінький ельф! Він здавався виліпленим із порцеляни та місячного сяйва. Ідеальні, ніби висічені з мармуру риси обличчя, виточені вилиці, аристократична блідість і смарагдові очі, в яких миготіло столітнє знання... або дуже небезпечний азарт. Його довге сріблясте волосся спадало на плечі, а витончені, злегка загострені вуха я раніше бачила хіба що у фантастичних фільмах у своєму колишньому світі.

Чужинець ніжно й трохи лукаво посміхнувся мені, заглядаючи в очі. Його погляд випромінював упевненість — було видно, що він уже звик, що його зовнішність викликає захват у тих, хто його оточує. Він чомусь зовсім не поспішав випускати мене зі своїх рук, вивчаючи моє обличчя з неприхованою цікавістю.

Ми простояли так лише кілька секунд, які здалися вічністю, аж поки на весь коридор не пролунало низьке, загрозливе і сповнене стримуваної люті гарчання:

— Анрієто... Що тут, до біса, відбувається?!

Я здригнулася і здивовано перевела погляд на Вела. Він стояв на початку коридору, стиснувши кулаки так, що аж побіліли кісточки пальців. На його обличчі застигла суміш чистої драконячої люті та власницького інстинкту. Проте я не збиралася ображатися на його спалах ревнощів — навпаки, всередині розлилося дивне, лоскотливе тепло.

— Вельмоте, все гаразд, — м'яко відповіла я, спокійно дивлячись на герцога. — Цей шляхетний пан просто врятував мене від дуже неграційного падіння на мармур.

Я обережно, але впевнено відсторонилася від чужинця, розгладжуючи складки своєї сукні, і з теплою посмішкою повернулася до рятівника:

— Дякую вам за допомогу...

— Аеронель Ліадон, — схилив голову ельф, приклавши руку до серця. Його голос звучав як перелив срібних дзвоників, а в глибині смарагдових очей проблиснув грайливий вогник. — Для мене було честю вберегти таку чарівну леді. Сподіваюся, ми ще зустрінемося, Анрієто...

Він знав, хто я!

«Тож він не глухий, явно чув, як до тебе звернувся тато», — розсудливо зауважила моя маленька валькірія.

А наостанок Аеронель Ліадон виявився ще тим інтриганом. Ельф перехопив мою долоню і, зовсім не звертаючи уваги на гарчання, витончено поцілував кінчики моїх пальців. Потім кинув на Вельмота швидкий, оцінювальний погляд суперника і, развернувшись, легкою ходою зник за поворотом.

Вел підійшов ближче, все ще важко дихаючи, але промовчав. Ми мовчки повернулися за стіл і швидко закінчили з десертом. Весь той час, поки ми ще перебували в ресторації, я відчувала на собі погляд ельфа. Але наша тиша за столом так і тривала, і в такій же тиші ми залишили ресторацію. Атмосфера між нами стала настільки густою, що її можна було різати ножем.

— Вельмоте, я трохи втомилася. Давай назад в Академію повернемося в екіпажі? — попросила я, коли ми вийшли на вулицю.

Герцог лише коротко кивнув і змахнув рукою, викликавши магічний кеб. Усю дорогу в екіпажі Дракон сидів нерухомо, дивився у вікно й демонстративно мовчав, намагаючись осмислити побачене. Зате в моїй голові панувало справжнє свято! Дівчатка перебивали одна одну, вибухаючи захватом:

«Оце так красень! Мамо, ти бачила його волосся? Нам терміново потрібен цей ельф у команду!» — верещала дракоша.

«Згодна, його магічний потенціал ідеально підходить для нашої тактики. І татові корисно похвилюватися, а то розслабився», — розсудливо, але з хитрими нотками підтримала її мала сутність валькірії.

Я ледь стримувала сміх, дивлячись на похмурого Вела і слухаючи цей ментальний хаос. А Вел, напевно, увесь цей час розв'язував якісь алгоритми наших перипетій.

Екіпаж зупинився біля головного корпусу Академії. Ми змушені були попрощатися поспіхом, адже тієї ж миті магічний вісник на зап'ясті Вела спалахнув тривожним червоним світлом, і звідти пролунав стурбований голос ректора: