Глава.11. Побачення під конвоєм.

Відчувши дотик небожительки, я підняла голову і здивовано подивилася на неї.

— А я знаю, що робити, — тихо мовила вона, і на її обличчі з'явилася загадкова посмішка. — Обіцяю: в останній, тридцятий день твого перебування в цьому магічному світі або напередодні нього, якщо ваші метання залишаться такими ж і нічого не зміниться, у тебе з'явиться шанс. Деталі дізнаєшся пізніше. І повір мені, зараз ти рухаєшся правильним курсом. Якщо не зіб'єшся з нього, то все у вас буде добре. Головне — вір.

Сказавши це, вона загадково підморгнула мені та, ніби мара, розчинилася в повітрі.

Простір за Богинею замкнувся, і в альтанці знову запанувала тиша, яку порушував лише тихий сплеск води у ставку. Я залишилася наодинці зі своїми думками, намагаючись осягнути загадкові слова Богині Справедливості. Що за можливість? Якою ціною? Коли саме? Усе це розпалювало інтерес та бажання діяти.

«Ти права, матусю, у нас обов'язково все вийде», — як завжди розсудливо озвалася мала валькірія.

«А до нас гості, мамо», — хитро зазначила дракоша.

Саме в цей момент сонячне світло на підлозі альтанки перекрила висока чоловіча тінь. Я здригнулася і підвела голову. На порозі стояв Вел. Він дивився на мене з неприхованим хвилюванням, його зазвичай суворе обличчя зараз виглядало розгубленим.

— Анрієто, — тихо промовив він, підходячи ближче. — Чому ти сидиш тут одна? І… чому ти сумуєш?

Я миттєво зорієнтувалася. Крадькома, одним швидким рухом змахнула зрадливі сльози з вій, глибоко вдихнула і рішуче піднялася на ноги. Уся моя хвилинна слабкість зникла, поступаючись місцем звичній упевненості валькірії. Я заклично посміхнулася Дракону.

— Знаєте, Вельмоте, я тут подумала й згадала про ваш борг, — я загадково подивилася на нього.

— Який борг? — здивовано перепитав він.

— Ну-у, ви мені винні за порятунок, — твердо й з легкою бісинкою в очах заявила я. — Тому з вас — прогулянка містом. Завтра якраз вихідний, а учасники турніру почнуть масово з'їжджатися лише за день. Тож ми маємо час.

Вел на секунду застиг від такої раптової зміни мого настрою, але потім його губи зворухнула м'яка, майже капітуляційна посмішка. Опір був марним.

— Добре, — погодився він, схиливши голову. — Завтра вранці я чекатиму на тебе біля головних воріт Академії.

— От і добре, а то я, по суті, і міста ще не бачила.

Домовившись, ми потихеньку попрямували до наших будинків. Попрощавшись, розійшлися, адже нам обом був дуже потрібен відпочинок після такого насиченого дня.

Наступного ранку погода була просто казковою. Я вийшла до воріт у чудовому настрої. Вел уже чекав там — як завжди точний, підтягнутий і неймовірно красивий у своєму цивільному одязі, без викладацької мантії. Ми тільки-но встигли привітатися і зробити кілька кроків за межі території Академії, як позаду почувся квапливий тупіт важких чобіт.

— А про мене ви, чи що, забули?! — пролунав до болю знайомий, веселий голос.

Нас наздогнав Едгар. Обличчя сина світилося від щирого задоволення — очевидно, вибиратися з моєї шафи в гардеробній йому дуже сподобалося.

«Звідки він тут так рано взявся?» — здивувалася я.

«Звідки, звідки… Це я його покликала!» — анітрохи не соромлячись свого вчинку, гордо промовила наша головна інтриганка — дракоша.

Не даючи нам оговтатися, цей кремезний хвацький хлопчина підлетів, по-хазяйськи взяв нас обох під руки — мене з одного боку, а заціпенілого Вела з іншого — і безапеляційно заявив:

— Я йду з вами! Має ж хтось стежити, щоб ви не нудьгували в цьому місті.

Треба було бачити в цей момент обличчя Вельмота. Великий Дракон і грізний магістр дивився на хлопця, який так безцеремонно взяв його під лікоть, настільки приголомшено і здивовано, що я ледь стрималася, аби не розреготатися на всю вулицю…

— Едгаре! — Вел різко зупинився, змусивши й нас пригальмувати, і вивільнив свій лікоть із цупких синових обіймів. На його обличчі проступила звична суворість магістра, хоча в очах усе ще миготіло щире здивування. — Що це за фамільярність? І чому ти не на заняттях?

— Татку, які заняття у вихідний? — безтурботно відмахнувся Едгар, анітрохи не злякавшись грізного тону. — До того ж магістр фор Бер сама сказала, що ви її боржник. А борги треба повертати чесно. Я просто підстраховую, щоб ти не втік назад перевіряти сувої.

Я ледь стримала посмішку, дивлячись на них. Мій дорослий, кремезний син і мій Дракон, який намагався виховувати його за всіма правилами академічної строгості. Всередині на мить защеміло від ніжності й водночас від легкого смутку. Вони обидва були моїми, рідними, але Вел навіть не здогадувався, хто насправді ховається під подобою цієї впевненої валькірії.

— Гаразд, магістре Вельмоте, не будьте занадто суворим, — заступилася я за сина, грайливо підморгнувши Едгару. — Утрьох гуляти навіть веселіше. Тим паче молода кров точно знає найкращі місця в місті, де можна випити кави й відпочити перед турніром.

Вел глибоко зітхнув, дивлячись на нас обох, і його «броня» знову дала тріщину. Куточки його губ зсунулися в ледь помітній теплій посмішці.