Глава 10. Обіцянка Богині Справедливості

Ефектна, розкішно вбрана Натіє летіла через усе подвір'я, немов на крилах кохання. Розпростерши обійми, вона була готова припасти до «віднайденого» герцога на очах у всієї Академії.

— Любий! Як же я за тобою скучила!.. — театрально заголосила вона. Натіє напевно сподівалася, що Вел їй підіграє, але все сталося зовсім не так, як вона розраховувала.

Не добігши буквально пів метра, жінка з силою врізалася в невидиму, але непробивну магічну перепону. Повітря розірвав тихий гул, і спалахнув яскравий прозорий щит. Натіє з писком відкинуло на декілька метрів назад. Вона неграційно гепнулася прямо на жорстку бруківку, боляче вдарившись і повністю розтріпавши свою вишукану зачіску.

На подвір'ї зависла цілковита, шокована тиша. Адепти й викладачі застигли з відкритими ротами. Ніхто не міг зрозуміти, яка сила щойно відкинула колишню герцогиню, адже сам Вельмот навіть пальцем не поворухнув, а його власна магія була притишена. Лише головний цілитель, Міріан, який стояв трохи віддалік серед викладачів, мовчки посміхнувся у свої сиві вуса, здогадуючись про справжню природу цього магічного захисту.

«Мамо! Ти бачила?! — від шаленого захвату вигукнула в моїй голові Анріша. — Це ж твоє Божественне благословення так чітко спрацювало! Пам'ятаєш, ти наклала його на тата? Воно ж оберігає його від усіх підлих, брехливих та нечистих на руку людей! І бачиш — спрацювало на відмінно!»

Тільки зараз до мене дійшов повний масштаб того, що сталося. Поки Вел здивовано насупився, розглядаючи колишню дружину, Натіє підхопилася з землі. Її обличчя палало від сорому та люті. Принижена під сотнями приголомшених поглядів, вона, навіть не намагаючись обтрусити розкішну сукню, розвернулася й під загальний шепіт ганебно втекла з подвір'я.

Але завдяки своєму гострому слуху валькірії я чітко вловлювала звуки її квапливих кроків навіть біля повороту за головну будівлю. Натіє бігла не сама — її наздогнала цілителька Полонія.

— Стій, Натіє! Зачекай! — просичала Полонія, схопивши колишню герцогиню за рукав, коли вони вирішили, що їх ніхто не чує та не бачить.

— Відчепися! Ти бачила, як цей мерзотник мене принизив?! — хрипіла від люті Натіє, стискаючи кулаки.

— Заспокійся! — тихо, але з отруйною впевненістю мовила цілителька. — Самотужки ти нічого не зробиш. Але разом... разом ми зможемо відплатити їм за всі приниження. Вони ще пошкодують.

— Добре, поки що я погоджуся, а там буде видно, — процідила Натіє.

Вони встигли відійти ще далі, тож навіть із моїм суперслухом їхня розмова перестала долітати. Раптом я відчула, що хтось намагається привернути мою увагу. Зосередившись, я повернула погляд до Вела. Перше, що помітила — біля нас уже стояв ректор. Адепти й магістри, які щойно юрмилися на головному подвір'ї, почали потроху розходитися, поки сам Густав поважно віщав. Прислухавшись, я почула:

— Я розумію, що ви дуже виснажені, і щиро радію, що вам вдалося по суті так швидко та благополучно вибратися. Як добре, що ви з'явились саме зараз! Я даю вам півтори-дві години, щоб привести себе до ладу, і чекаю вас у себе в кабінеті. Не запізнюйтесь. До зустрічі.

Сказавши це, ректор розвернувся і попрямував до головного корпусу.

— Дякуємо, Густаве, — стишено промовив йому вслід Вельмот і нарешті повернувся до мене.

В очах Вела все ще читалося здивування від незрозумілої ситуації з Натіє, але поруч зі мною його погляд миттєво потеплішав. Звісно ж, як справжній джентльмен, він наполіг на тому, щоб провести мене до самого порогу мого будиночка. Ми йшли повільно, насолоджуючись тишею після всього цього академічного гармидеру. Біля моїх дверей ми тепло попрощалися: витончений цілунок рук, ніжний погляд, від якого щось солодко стиснулося в грудях... І Вел попрямував до свого викладацького будиночка, який, як виявилося, розташовувався всього через два двори від мого.

Я тихо зітхнула, усміхаючись своїм думкам, і дістала ключ. Але не встигла я навіть на сантиметр відчинити двері будинку, як із сусідніх декоративних кущів із шелестом, тріском і купою листя на голові вискочила висока постать!

— Мамо! — вигукнув Едгар і, перш ніж я від несподіванки встигла запустити в нього пульсар, просто заштовхнув мене в коридор, поспіхом зачинивши за нами двері.

— Едгаре! Ти що, в кущах сидів?! — видихнула я, тамуючи залишки переляку.

Син лише весело загоготав і згріб мене в обійми так, що аж ребра затріщали. Ми міцно обнялися — після всього пережитого це було саме те, що треба.

Нагадавши собі, що в мене є всього півтори години до зустрічі з ректором, я чимдуж покрокувала на кухню, одним махом випила цілу склянку студеної води та з полегшенням згадала: у моєму будинку є не просто ванна, а цілий мінібасейн!

— Сину, — звернулася я до Едгара, розплітаючи на ходу волосся. — Я біжу поплавати й трохи розслабити м'язи. Приготуй, будь ласка, той наш відновлювальний відвар з травами. Бо якщо я зараз не порелаксую, то на килимі в ректора просто засну.

— Зроблю в найкращому вигляді, ма! — відрапортував Едгар, уже торохтячи заварником.

Через хвилин тридцять, освіжена, гаряча та загорнута в м'яке покривало, я сиділа в кріслі у вітальні. Ми з сином із насолодою попивали духмяний, гарячий відвар, від якого йшла пара, і неспішно теревенили про пригоди, які пережили ми з Вельмотом. Звісно, усі романтичні нюанси я упустила, хоча мені здалося, що син і так прекрасно все зрозумів — не маленький уже. Як раптом...