Глава 9. Поцілунок та інші аномалії.

Відкинута потужним силовим потоком магії, я стрімко летіла вниз. Вітер ревів у вухах, немов розлючений звір. Гірський туман розривався на шматки, а гострі, як леза, скелі внизу наближалися із шаленою швидкістю. Згори долинав відчайдушний, сповнений паніки крик Вельмота:

— Дурепо! Випускай крила! Рятуй себе!

А як я це зроблю, коли мій магічний резерв вичерпався майже до краплі? Тіло зовсім не слухається, а в голові пульсувала лише одна чітка думка: «Це кінець».

Раптом крізь гуркіт вітру пробилося ще одне глухе гарчання, в якому я ледве розібрала: «Тримайся, валькіріє! Я лечу за тобою…»

Наступної секунди темне небо над головою розірвав відчайдушний, сповнений люті й болю, до болю знайомий драконячий рев.

Мене підхопила величезна, гаряча тінь. Сильні руки залізною хваткою зімкнулися довкола моєї талії, висмикуючи мене з обіймів смертоносної порожнечі. За спиною Вельмота зі свистом розгорнулися величезні шкірясті крила, які щосили намагалися загальмувати наше падіння. На мить у грудях спалахнула надія — його драконяча сутність врятує нас. А дівчатка в моїй голові, відчувши рідне тепло, вже задоволено й сито муркотіли, абсолютно ігноруючи небезпеку.

«Ви так швидко наситилися?» — здивовано подумки запитала я у своїх малюків.

«Це ж татусь, та ще й у стані часткової трансформації! Саме зараз його магічна енергія б'є вільним, потужним потоком», — задоволено відповіла моя маленька розумашка.

Проте відчуття радості та безпеки тривало недовго. Уже за мить могутні крила Вела безсило сіпнулися й почали танути прямо в повітрі, розпадаючись на дрібні іскри.

— Чорт... Аномалія... Антимагічний квадрат! — крізь стиснуті зуби й гуркіт вітру процідив він собі під ніс.

Його магія згасала просто на очах. Дракон усередині герцога безпорадно гарчав, поступаючись місцем звичайній людській природі. Вельмот миттєво оцінив ситуацію: до землі залишалися лічені метри. Без підтримки стихії таке падіння означало невідворотну смерть для обох.

Не вагаючись ні секунди, Вел перекрутився в повітрі. Він міцно притис мене до своїх грудей, ховаючи мою голову у себе на плечі. Чоловік повністю закрив мене «коконом» зі свого тіла, згрупувавшись так, щоб під час зіткнення прийняти основну силу удару об каміння виключно на себе.

— Тримайся за мене! — це було останнє, що я почула перед тим, як ми з гуркотом врізалися в жорсткий гірський схил...

Замість нищівного удару об гострі валуни нас обпік крижаний холод. Нам неймовірно пощастило: серед густих дерев, прихований від чужих очей, вирував невеликий водоспад, що утворював глибоку природну чашу. Вода прийняла наші тіла, пом'якшивши падіння, але швидкість усе одно була надто великою.

Навіть у вирі води Вел не випустив мене з своїх обіймів, продовжуючи захищати власною спиною.

Але водойма виявилася не такою глибокою, як здавалося згори. На самому дні ховалися підступні, гострі камені. Наосліп згрупувавшись у темній глибині, Вельмот із силою вдарився спиною об підводний валун. Поруч зі мною пролунав глухий, сповнений нелюдського болю стогін. Гострі краї жорстоко роздерли його шкіру та міцну тканину похідного одягу. Від страшного больового шоку руки Вела безсило розтиснулися, і він почав повільно занурюватися на дно, втрачаючи свідомість.

«Мамо! Тягни його! Він іде під воду!» — панічно закричала в моїй голові Анріша.

Опам'ятавшись від першого шоку, я випірнула на поверхню, жадібно ковтаючи холодне повітря. Крижана вода перехоплювала подих, намоклий одяг миттєво поважчав і наче важив цілу тонну, але на паніку часу не було. Занурившись із головою назад у воду, я намацала Вельмота й міцно схопила його під пахви.

Він був неймовірно важким. Кремезний чоловік у намоклій формі та захисній броні здавався непорушною кам'яною брилою. Кожен метр до берега давався мені з пекельними зусиллями. Легені пекло від холоду й виснаження, а м'язи буквально розривалися від напруги.

— Ну ж бо, Веле, не смій помирати! — хрипіла я крізь зціплені зуби, з останніх сил гребучи ногами до кам'янистої мілини. — Ти мені потрібен! І не тільки мені... Давай, повертайся до мене!

Усе це я, напевно, говорила більше для себе, аби бодай якось підбадьоритися й не здатися. Сил залишалися крихти, а берег, здавалося, зовсім не наближався, а навпаки — віддалявся. На щастя, це була лише жорстока гра моєї втоми.

Нарешті діставшись мілини, я сантиметр за сантиметром витягнула його важке тіло на сушу й знесилено впала поруч на гальку, важко та хрипко дихаючи. Навколо панувала затінена, зловісна тиша анти-магічного квадрата. Я полегшено повернула голову набік, збираючись уголос порадіти, що ми вижили, але так і застигла з напіввідкритим ротом, не вимовивши жодного слова. Картина, яка постала переді мною, краяла серце болем: на спині непритомного магістра через пошматовану тканину швидко розпливалася густа темна кров…

«Дихай, мамо! Візьми себе в руки!»

«Але як?.. Як я вас чую?»

«Просто наш ментальний зв'язок укорінився так сильно, що жоден анти-магічний квадрат його не заблокує», — упевнено озвалася моя маленька дракоша.

Усвідомлення того, що в цій складній ситуації я залишилася не сама, змусило мене миттєво відкинути паніку й почати діяти чітко. Також прийшло тверезе розуміння: якщо ми потрапили в анти-магічну зону, потужна драконяча регенерація Вельмота зараз прирівнюється до звичайної людської. Без магії його рани не затягнуться за лічені хвилини. А отже, перш за все необхідно зупинити кровотечу, поки він не втратив критично багато сил.