Глава 8. Падіння в порожнечу

Як тільки ми підійшли до коней, Анріша миттєво перехопила ініціативу. Моє тіло діяло впевнено й граційно, абсолютно ігноруючи внутрішнє тремтіння моєї земної сутності. Страх потроху накочував лавиною, і я чітко зрозуміла: солодкий спокій, який подарувала мені моя маленька доня, скоро закінчиться. Мені терміново потрібно було щось придумати — як трансформувати цей жах у захоплення, і чи взагалі можлива така альтернатива.

А тим часом я на власні очі спостерігала, як валькірія гордовито підступила до білосніжного скакуна, лагідно погладила його по міцній шиї, змушуючи тварину задоволено форкнути, і одним точним рухом закріпила похідні сумки на сідлі. Наступної миті вона потужним, вивіреним поштовхом заскочила в сідло. Збоку це, мабуть, виглядало як вищий пілотаж верхової їзди, але всередині мене все стислося в крижаний вузол паніки.

«Так, думай, Наталю, думай, як полюбити цю тварину» — чудове запитання, але відповіді на нього я досі не знала.

Вислухавши коротке напутнє слово ректора Густава, наш загін із трьох магів рушив з подвір'я Академії. Першою точкою призначення була сусідня Школа магії, де до нас мали приєднатися ще шестеро магів: троє  від Школи магії та ще троє представників із Військової академії.

Доня пустила коня навмисне не так швидко, тому в нашій трійці ми їхали замикаючими. Через деякий час до мене приєднався Міріан з наміром поговорити. Я й не помітила коли, але контроль за тілом знову перейшов до мене. А та маленька інтриганка розрахувала все філігранно! Вона врахувала, що до Школи магії ми їхали обїзною дорогою, аби не зустрічати екіпажів, карет чи просто перехожих. Коня вона пустила в помірному темпі, який нагадував легке погойдування на човні. І нарешті розмова, яка зав'язалася між нами, повністю відволікла мене від моторошних спогадів минулого. Навпаки, мої враження від поїздки почали наповнюватися першими позитивними емоціями. Потім ми знову вишикувалися «ланцюжком», тільки тепер я їхала посередині.

Дорогою Вельмот на деякий час порівнявся зі мною, пустивши свого вороного драконячого коня крок у крок із моїм. У цей момент я вже не перебувала на межі емоційного вибуху. Світ навколо перестав хитатися, і кожна жилка в тілі була майже розслаблена. І за все це я насамперед завдячую своїй донечці, яка так точно все провела. Саме тому я тепер могла вправно підтримати будь-який діалог.

— Магістре фор Бер, чому ви були такі напружені? — уважно придивляючись до мого вже розслабленого профілю, запитав Вел. Його голос звучав підозріло. — Вчора на полігоні ви демонстрували куди більше невимушеності та впевненості.

— Знаєте, магістре, вчора на мені не висіла така колосальна відповідальність, — спокійно відповіла я. — Якщо порівняти престиж Академії чи декілька десятків життів людей… Що з цього змусить вас зосередитися сильніше?

Вимовивши це, я відчула себе ще більш вправною вершницею, ніж могла уявити. Тепер я сміливо можу сказати, що опанування чужої м'язової пам'яті на ходу виявилося значно легшим, ніж мені здавалося.

Коли на горизонті нарешті з'явилися готичні шпилі Школи, я подумки зітхнула з величезним полегшенням. Нас уже чекали: біля воріт переступали з ноги на ногу шість вершників — троє місцевих магів та троє суворих військових у чорних плащах. Тепер наша рятувальна група налічувала дев'ятьох магів.

Проте моє полегшення тривало рівно доти, доки ми не досягли підніжжя гори. Там було прийнято рішення зробити зупинку. Оскільки ми ще були мало знайомі й не мали спільного плану дій, таке рішення виглядало цілком логічним. Маги один за одним почали зіскакувати з коней.

Я ж уяви не мала, як самотужки злізти з цієї високої живої гори! Довірившись тілу, спробувала перекинути ногу, але земний страх таки знову показав свого носа в найвідповідальнішу секунду. Чоботом я міцно зачепилася за залізне стремено, втратила рівновагу й із тихим зойком полетіла спиною вниз.

Заплющивши очі, я вже приготувалася до жорсткого удару об гостре каміння, але земля піді мною так і не з'явилася. Натомість мене перехопили сильні, надійні руки, які миттєво притисли моє легке тіло до широких грудей. Повітря навколо просочилося до болю знайомим ароматом терпкого озону й зимового вогню.

Вельмот спіймав мене біля самого долу, легко підхопивши на руки, наче не вагомого магістра, а тендітну пушинку…

— Поставте мене, будь ласка, на нас усі дивляться, — тихо прошепотіла я, щоб інші маги нас не почули.

На що його зіниці миттєво звузилися. Він тихо, наскільки це було можливо, загарчав і ще сильніше притис мене до себе. Я зрозуміла, що це його внутрішній дракон прорвався назовні, відчувши небезпеку через велику кількість чужинців довкола. Я крадькома, лагідно провела долонею по його грудях і тихенько прошепотіла:

— Постав мене, будь ласка. Обіцяю, я завжди намагатимуся бути в полі твого зору. Поверни Вела. Ти ж розумієш, що від нас дев'ятьох зараз залежать життя кількох десятків людей.

Він поставив мене на землю, але наостанок глухо загарчав, аби я точно пам'ятала про свою обіцянку. Вел оговтався і повернувся до своєї людської подоби. Ми обоє вдали, ніби нічого особливого не сталося, і разом підійшли до інших членів команди. Оскільки Міріан був уже серед них, саме він взявся познайомити нас із рештою:

— Знайомтесь, це бойовик та найкращий слідопит нашої Академії — Вельмот, та Анрієта — цілитель, — по черзі вказав на нас рукою.

Проте я знову на мить відволіклася від загального обговорення. Мою увагу привернуло те, що наші нові побратими вже встигли розбити велике шатро для відпочинку, а по сусідству з ним стояв ще один намет — напевно, цілительський. Багаття вже палахкотіло на повну силу. Коли тільки вони це все встигли?