Глава 7. Крок назустріч страху

Ранок зустрів мене нестерпним, нав'язливим бажанням. Тільки-но я розплющила очі, як уся моя земна сутність заволало: «Кави! Терміново потрібна кава!». Давненько я не згадувала про її величність, адже колись на Землі без цього напою в мене не минав жоден ранок. Я знала, що в магічному світі вона теж є, але її мало хто полюбляє. Швиденько підвівшись, я попрямувала на кухню на пошуки свого улюбленого ранкового еліксиру.

На жаль, ретельний обшук кухонних полиць у викладацькому котеджі Анрієти приніс лише розчарування — тут темніли тільки баночки з сушеними цілющими травами, корінням та заспокійливими зборами. Я геть забула, що колишня власниця цього тіла, моя дівчинка Анріша, була дуже відповідальною та правильною. До того ж серед тутешніх мешканців ходила думка, що справжні валькірії кави не п'ють.

Зітхнувши, я подивилася на настінний календарик та закреслила чергову дату. Десять днів. Минула вже третина відведеного мені терміну, а мій Дракон досі дивиться на мене вовком. Дівчатка всередині затихли, слухняно чекаючи на чергову підзарядку, але мій внутрішній годинник цокав дедалі гучніше. Змінивши домашній одяг на строгу викладацьку форму, я вирішила піти до кав'ярні при Академії. На щастя, до початку занять ще був час. Пам'ять тіла підказувала, що Анріша часто відчувала цей приємний аромат свіжозмелених зерен, коли іноді заходила побалувати себе чимось солоденьким.

Кав'ярня зустріла мене напів порожнім залом і божественним ароматом обсмажених зерен. Замовивши подвійну порцію, я сіла за віддалений столик біля вікна. Коли передо мною поставили гарячу чашку, я заплющила очі й зробила перший ковток. О магічні Боги, це було неймовірно! З легким присмаком шоколаду — все, як я люблю. На мить я зовсім забула, де перебуваю. З мого обличчя зникла звична холодна маска суворої магістри фор Бер, поступившись місцем м'якій, затишній і такій знайомій земній усмішці.

Саме в цей момент повз вікно проходив герцог Вельмот ар Полун. Раптом він перечепився через щось, зупинився і пильно по дивився на мене крізь скло. Його зіниці були звужені, і я від разу зрозуміла: на мене дивився не він, а його внутрішній дракон.

Наступної миті він різко змінив курс та попрямував до входу. Наскільки мені відомо, у нього мала відбутися нарада з ректором щодо майбутніх міжнародних змагань. Напевно, сама магія дракона штовхала герцога до дверей закладу з такою силою, що чинити опір було марно.

Переступивши поріг, Вел одразу попрямував до мене. Я пам’ятала, що він дуже нейтрально ставився до цього напою і щиро не розумів мого захоплення. Раптом він застиг на місці, ніби побачив якусь іншу мене.

«Мамо, а ти знаєш, тато зараз у захваті від тебе! Від його дракона я відчуваю такий потужний потік ніжності, теплоти… Таке відчуття, що він зараз замуркоче від задоволення», — із захватом промовила маленька бешкетниця в моїй голові.

Напевно, сам не розуміючи, що робить, Вел рушив прямо до мого столика, ніби вже щось вирішивши для себе. Він без запрошення сів навпроти.

— Доброго ранку, магістро фор Бер, — спокійно, без звичної уїдливості промовив він. — Не заперечуєте, якщо я приєднаюся?

— Доброго ранку, магістро ар Полун, — здивовано відповіла я, міцніше стиснувши порцелянову чашку, щоб сховати тремтіння рук. Наша магічна підзарядка була зовсім поруч, його потужна аура вже м'яко огортала мою. — Стілець вільний. Та ви все одно його вже зайняли, — додала я, намагаючись повернути обличчю звичний байдужий вираз. — Не думала, що ви зранку заглядаєте в такі місця.

— Мій дракон... наполіг, — чесно зізнався Вел, пильно вдивляючись у мої очі. Схоже, він так і не зрозумів, що випадково видав свої справжні мотиви.

Між нами вперше за весь час запанувала тиша. Але це була не напружена мовчанка перед бурею, а дивне, затишне, майже інтимне порозуміння. Ми просто сиділи в одному просторі, без уїдливих шпильок і взаємних звинувачень.

Вел дивився, як я роблю черговий ковток, і в його голові, здавалося, панував справжній хаос. З його вигляду було зрозуміло: йому дивовижно, неймовірно добре поруч зі мною. Його магія горнулася до мене, наче до рідної, а дівчатка всередині буквально купалися в хвилях такого потужного викиду драконячої сили.

Проте раптом усе зупинилося. Чи то докори сумління почали його гризти за це раптове тяжіння до іншої жінки, чи щось інше...

«Дракошо, а ти випадково не знаєш, що з батьком?»

«Знаю. Його гризуть суперечливі почуття. Він не розуміє, чому йому так добре з чужою жінкою, адже у нього вже є кохана, — промовила мала і розсерджено додала: — І як, мамо, ми змусимо його покохати тебе, якщо в його серці є дуже сильна суперниця — це ти сама!» — останні слова дракоша грізно прогерчала.

Від цих емоційних мук на його обличчі знову з'явилася сувора, болісна судома. Він заплющив очі, намагаючись відгородитися від тепла, яке йшло від нас із дівчатками.

А в моїй голові тим часом розпочався справжній консиліум.

«Ой, мамо, дивись, татка зовсім закрутило! — весело защебетала маленька драконеса, повертаючи собі грайливий настрій. — Його магія так і хоче нас поцілувати, а він її назад за хвіст тягне!»

«Він карає себе, — сумно й мудро озвався голосок Анріші. — Він думає, що зраджує тебе, земну, з тобою теперішньою. Його серце розривається навпіл, мамо...»