Глава 3. «Мої золоті зернятка»

Свій будиночок я знайшла без проблем. Зайшовши всередину, почала роззиратися довкола.

— Затишно ти тут усе влаштувала, — тепло мовила до своєї маленької валькірії. — Ну що, оглянемо наші володіння?

Я була в захваті. Будиночок виявився просторим: на першому поверсі розмістилися кухня, комора, кабінет, вітальня та невеликий санвузол; на другому — велика спальня, розкішна ванна кімната з міні басейном та містка гардеробна.

— Ого, нічого так живуть викладачі магічної Академії, — посміхнулася я сама до себе.

Раптом у повітрі спалахнуло золоте світло, і приємний магічний голос зачитав сповіщення:

«Магістре Анрієто фор Бор, нагадуємо, що ваша відпустка за станом здоров’я закінчується сьогодні. Завтра ви маєте проводити свої заняття. Розклад на завтра: першої пари немає, друга — теорія у першого курсу, третя — практика у п'ятого, четверта — практика у третього. Гарного дня та вечора».

Я й не зчулася, як настав вечір. Пройшла до спальні, вляглася на ліжко з думкою, що вже завтра побачу свого синочка. Як же я за ним скучила!

Як заснула — не пам'ятаю, а прокинулася, як завжди, рано.

«Ех, першої пари немає, але нічого: зате встигну приготувати собі сніданок, — подумки звернулася до малечі в животі. — Ну, зізнавайтеся, що хочете їсти?»

Я запитала це жартома, але дівчата відповіли мені у два голоси, та ще й забажали зовсім різні страви.

Поснідавши, отримала від Анріші настанови, як провести теоретичне заняття.

«От кому розкажи, що яйце вчить курку, ха-ха», — промайнуло в голові.

«Зараз ображуся й взагалі не буду допомагати!» — удавано капризно пробурмотіла моя маленька валькірія.

«Тихо, моя дівчинко, я ж пожартувала. Ну, направляй нас, Анрішо».

Спілкуючись із нею в думках, я й не помітила, як переді мною з'явилися двері аудиторії, де мала розпочатися моя перша пара.

Подумки скомандувавши собі: «У нас все вийде!», я зайшла до класу.

Адепти ще тільки по одному збиралися. Я сіла за стіл і почала перебирати папери, які прихопила з собою. Настільки заглибилася у вивчення записів, що пропустила момент, коли аудиторія вщент заповнилася. Всі про щось шепотілися й гомоніли.

Зі звуком гонгу я піднялася з-за столу:

— Доброго дня. Можливо, хтось забув: мене звати магістр Анрієта фор Бор. Нагадую тим, хто ще не адаптувався або не розуміє, де перебуває: наша дисципліна називається «Теорія та практика мистецтва бою на мечах і не тільки».

— Магістре Бор, можна поставити запитання? — від звуку цього голосу в мене аж серце завмерло.

— Так, прошу, — відповіла я, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.

— А чи правда, що через вас наша Бригіта потрапила в лазарет? Ви не хочете розповісти нам усім, що насправді сталося? — промовив мій хлопчик.

Я дивлюся на нього й не впізнаю: як він змужнів, як роздався в плечах! А погляд… який дорослий та суворий.

— Магістре? — почувся несміливий голос з аудиторії.

Я здригнулася, повертаючи увагу до уроку, і мовила:

— Спочатку, адепте, ви мали представитися і лише тоді ставити своє запитання. Зрозуміло?

— Так.

— А щодо вашого питання: усю інформацію, яку вам потрібно знати, вам повідомлять. Можете сідати. А зараз розглянемо тему нашого заняття…

Поки я викладала матеріал, Анріша в моїй голові доносила зовсім іншу інформацію:

«Боги збагнули цінність твоїх дітей і дали добро на те, щоб ти розкрилася синові. Але перед цим обов'язково візьми з нього магічну клятву про нерозголошення, яка діятиме доти, доки вся правда не з’ясується».

«Ух, це ж чудово!» — зрадівши, подумала я.

«Так. Таким чином у нас з’явиться перший союзник. Залиши його після уроків… Або ні, скажи, щоб після пар прийшов до тебе в деканат».

Саме пролунав гонг, який сповіщав про закінчення заняття.

— Домашнє завдання записане на дошці. На цьому урок закінчено, до зустрічі, — я зробила невеличку паузу й суворо додала: — А вас, Едгаре ар Полун, чекаю у своєму кабінеті після закінчення пар. Розмова піде про вашу поведінку. Неявку автоматично розцінюватему як прогул мого предмета. Ви все зрозуміли, адепте?

— Так, — буркнув він.

— Ну от і добре. Всім до побачення.

— Крижана валькірія… — ледь чутно про бурмотів собі під ніс Едгар, прямуючи до виходу.

Оскільки ми, валькірії, маємо надзвичайно гострий слух, я почула кожне слово.

— Ви знаєте, адепте, — різко повернулася я до нього, — я пишаюся тим, ким я є!

Наступні пари пройшли легко, без ексцесів. Йдучи коридором, я зловила себе на думці, що мені подобається така робота. Я ніби оживаю разом із нею.

Зайшовши до себе в кабінет, я підійшла до столу й втомлено сіла в крісло. До нашої зустрічі з сином залишився ще час. Мені згадався початок… моє перше потрапляння в цей магічний світ.