Глава 2. Гра почалася…

Я розплющила очі. Навколо височіли сліпучо-білі стіни, а в повітрі стояв стійкий, аж нудотний запах лікувальних трав та спиртових настоянок. Цілительський корпус.

Моє нове тіло палало, наче в лихоманці, а неслухняні чорні крила за спиною безпорадно здригалися. Поступово нестерпний жар почав спадати, залишаючи по собі лише свистячу слабкість у м'язах.

«Ну добре, а де всі?» — промайнуло в голові.

Тієї ж миті важкі дубові двері прочинилися, і до палати увійшов поважний, високий чоловік із довгим сивим волоссям, зібраним у витончений хвіст. Його очі випромінювали спокійну мудрість.

— О, ви вже прокинулися, пані Анрієто, — мовив він м'яко, підходячи ближче. — Як почуваєтесь?

— Дякую, вже краще, нічого не болить, — я спробувала сісти, але крила важким тягарем потягнули назад. — Ви краще скажіть, як мої діти?

— Які діти? — цілитель здивовано підняв густі брови. — Якщо ви про адептів, то на час вашого перебування в лазареті ваші пари веде герцог. Точніше, магістр Вельмот ар Полун. Не поспішайте за це дякувати, його про це особисто попросив ректор.

— Я не про адептів, — я тихо зітхнула й інстинктивно поклала руки на живіт. — Я про своїх дівчаток. Розумієте, на них стояв потужний магічний щит. Він тримався весь цей час, поки для моєї регенерації не знадобилися додаткові ресурси організму. Щит просто витончився.

— Хмм, тепер зрозуміло, чому я не відчував їх раніше… — чоловік насупився і замовк.

Він почав повільно водити долонями над моїм животом, і від його пальців полилося зелене світло. За мить його обличчя витягнулося від шоку.

— Які сильні дівчатка… З ними все добре, але вони вкрай виснажені, адже отримують від вас занадто мало енергії. Але зачекайте… Це неймовірно! Одна дитина — чистокровна валькірія, а друга… у другої магічне ядро дракона. Хто батько? Почекайте, невже це діти Вельмота?

— Його, — гірко підтвердила я. — Але він забув про мене. Чи то йому зробили ментальне навіювання, чи щось інше… Саме тому я напросилася на переведення в цю Академію. Хотіла або налагодити наші стосунки, або остаточно розвіяти ілюзії. Пообіцяйте, що ніхто про це не дізнається.

— Але дівчаткам потрібна не лише мамина магія, а й батьківська енергія.

— Саме тому я тут, — твердо подивилася я йому в очі. — Я створюватиму такі ситуації, щоб мої донечки отримували від свого батька магію по максимуму. Я дуже кмітлива, повірте мені. І я благаю вас: нехай про них ніхто не знає.

— Добре… — чоловік важко зітхнув, здаючись під моїм благальним поглядом. — Але з часом їх відчують навіть цілителі-практиканти. Максимум, що можу пообіцяти, — це місяць часу. Я прикрию карту пацієнта.

— Дякую, мені більше й не треба, — всередині все затремтіло від полегшення. Місяць! Точно тридцять днів. — Дайте мені час десь до обіду, нікого не пускайте до палати, і мої власні щити знову прикриють крихіток.

— Давайте спробуємо. Але натомість ви пообіцяйте мені, що за найменшої небезпеки чи болю одразу шукаєте мене. І кожні два тижні приходите на ретельний прийом.

— Добре, магістре, обіцяю. Дякую. Ви навіть не уявляєте, як багато для мене робите.

— Відпочивайте. Я виб'ю вам звільнення від занять ще на два дні.

— А як же Вел… Магістр ар Полун? Він же не погодиться вести мої лекції так довго.

— Називайте його магістром, щоб випадково не проговоритися при сторонніх, — посміхнувся лікар.

«Міріан…» — раптом чітко й тихо прошепотів чужий голос у моїй голові. Пам'ять тіла Анрієти підказала його ім'я.

— Дякую, Міріане… Нічого, що так фамільярно?

— Мені навіть приємно, дівчинко, — старий цілитель лагідно торкнувся моєї руки. — Ти заслуговуєш на те, щоб у вас усе вийшло. Знаєш, від тебе зараз йде таке дивовижне світло… Я буквально купаюся в цій чистій магії, вона захоплює. Тому я допоможу. Прийду ввечері, і, можливо, не один. Зроби вигляд, що спиш. Приведу вашого Вела: треба, щоб і дітки трішки підживилися, адже від нестачі енергії страждає їхній магічний фон.

Сказавши це, Міріан тихо вийшов із палати. Я залишилася наодинці зі своїми думками, щиро дивуючись, як мені вдалося так легко вгадати його ім'я.

«Це я тобі підказала, матусю. Твоя Анріша», — раптом пролунав у голові ніжний, наче дзвіночок, дитячий голосок.

«Ой, а чому ти можеш зі мною вже спілкуватися?» — подумки запитала я, замираючи від подиву.

«Наші Боги вирішили, що тобі буде потрібна допомога в цьому світі. Вони залишили мені всю пам'ять колишнього тіла і дозволили говорити з тобою».

— Дякую Вам, Боги цього світу, що прийняли мене і так сильно допомагаєте. Я Вас не підведу, — ледь чутно прошепотіла я в простір та заплющила очі. Сон зморив мене миттєво.

Прокинулася я від приглушеного чоловічого шепоту. Не поспішаючи розплющувати очі, я затамувала подих і вирішила послухати, про що розмовляють нічні візитери.

— Вельмоте, ти ж знаєш, я би не просив тебе без нагальної потреби, — переконував знайомий голос цілителя. — Їй украй потрібна твоя магія, щоб відновитися після магічного виснаження. Чим швидше вона набереться сил, тим скоріше повернеться до своїх обов'язків і звільнить тебе від своїх лекцій.