Глава 1. Віддзеркалення долі, або Зустріч з валькірією

Минуло три місяці, як я перебуваю у своєму Земному світі. Сьогодні ми знову бачилися з Велом уві сні. Приготувавши собі обід, я пішла до кімнати, щоб трішки відпочити.

Раптом погляд зачепився за старе трюмо. Його дзеркальна поверхня пішла хвилями, наче розплавлене срібло. Я завмерла. Руки інстинктивно лягли на живіт, міцно обнявши свій маленький, ледь помітний животик. Цей жест став моїм головним рефлексом — захистити дівчат від усіх незгод світу.

З глибини туманного скла на мене дивилися прекрасні, але холодні очі Богині Справедливості. Срібний серпанок розвіявся, поступово промальовуючи її величний, неземний образ.

— Ну нарешті! — пролунав її голос, від якого завібрувало повітря в кімнаті. — Твій час настав, Наталю! Слухай уважно, часу обмаль. В Академії зараз у лазареті лежать двоє: вісімнадцятирічна адептка, що вчиться на одному факультеті з твоїм сином, і тридцятирічна викладачка. Вижити має лиш одна. Але якщо ми перенесемо твою душу з дітьми просто зараз, енергетичний сплеск урятує обох. Тобі обирати, чиє тіло зайняти. До речі, ні в адептки, ні в магістра немає рідних, тож підозр не буде.

— А що вона викладає? — здивовано запитала я, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

— Ой, щось пов'язане з мечами. Мистецтво бою чи щось таке. Тобі в її тілі буде легко, адже вона — валькірія.

— Легко?! — я почала панічно ходити по кімнаті туди-сюди, стискаючи кулаки. — Та я ж уявлення не маю про справжні мечі!

— Не бідкайся! Хто у нас тут колишня чемпіонка світу з фехтування на шпагах?

— Хто-хто… Я! Але коли це було? За рік до аварії! Я вже три роки як пішла зі спорту. Я майже забула, як це — тримати зброю в руках!

— Ти відволіклася від головного, — суворо перебила Богиня.

— Добре… Тоді, може, краще зайняти тіло адептки? — невпевнено запропонувала я.

— Ти довго думала, щоб таке зморозити? – розгнівано спалахнула небожителька. — Як ти собі це уявляєш? Що відчуватиме Едгар, коли збагне, що його мама — це одногрупниця, яка з ним за однією партою сидить?!

— Ну так… Не подумала, — зніяковіла я. — Гаразд, я згодна на викладачку. Але давай через три дні? Мені треба встигнути уві сні попередити Вела, що я повертаюся.

— Ти що, забула? — Богиня насмішкувато примружилась. — Поки тут мине три дні мине, там пролетить місяць.

— Ой… А як же він дізнається, що це я?

— Ніяк. І це основна вимога наших Богів для твого повернення. На тебе буде накладено прокляття мовчання: ти не зможеш розповісти нікому про своє земне життя. І ПАМ'ЯТАЙ: У ТЕБЕ БУДЕ ЛИШЕ ТРИДЦЯТЬ ДНІВ, ЩОБ ПОВЕРНУТИ СВОГО ДРАКОНА!!! Якщо за місяць він не впізнає тебе сам і не покохає знову — ти зникнеш назавжди.

— А як же діти в моєму животі?! — мій голос зірвався на крик.

— У цьому і плюс тіла валькірії: Анрієта фор Бер сильна, вона виносить твоїх дітей. Але є суттєвий мінус.

— Який ще мінус? — всередині все стиснулося від поганого передчуття.

— Анрієта приїхала в Академію два місяці тому. І вони з твоїм Велом встигли дуже сильно посваритися. Там був такий скандал, що вони вже місяць уникають один одного. Суті сварки не знаю, не цікавилася.

— Дивно… Він нічого про це не казав, коли приходив у сни, — прошепотіла я, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.

— Вирішуй, Наталю. Зараз або ніколи. Наступна нагода випаде нескоро, і не факт, що так близько від твоїх рідних. Ще мить — і одна з жінок у лазареті помре.

— Добре, я згодна, — видихнула я.

А про себе гірко подумала: «Яка ж я була дурна, що не розповідала своєму Дракону усе про себе. Думала, моє земне минуле не важливе. Ага, тепер воно коштуватиме мені життя».

— Отак би одразу! — із задоволенням промовила Богиня Справедливості, і дзеркальне срібло ринуло на мене, поглинаючи кімнату.

Світ вибухнув спалахом, але замість миттєвого перенесення я опинилася в абсолютно незвичному місці. Навколо розкинувся дивовижний, тихий сад. Посеред нього височіла витончена альтанка, від якої розливалося м'яке біле світло. Мене непереборно тягнуло туди. Вирішивши не пручатися долі, я зробила крок усередину.

Там, наче на троні, сиділа дівчина. Її смоляне волосся було заплетене в декілька тугих кіс, а чорні-при чорні очі дивилися з несамовитою проникливістю. Акуратний ніс, високі вилиці та пухкі червоні губи — вона була неймовірно красивою. На її голові виблискував витончений вінець. Одягнена незнайомка була в шкіряний топ та коротку спідницю, розшиту чудернацькими ієрогліфами. На плечах, ліктях і колінах темніли масивні налокітники та наколінники — чи то з металу, чи то з товстої екзотичної шкіри.

Але найбільше мене вразило інше. За її спиною були складені величезні чорні крила. Я мимохіть здивувалася, як вони поміщалися у цьому невеликому просторі.

— Ну як, подобаюсь? — зухвало запитала вона, помітивши мій приголомшений погляд.

— Ти хто?.. — мій голос затремтів. — Але так, дуже. Аж дух перехопило!

— Я — Анрієта фор Бер. Моїм Богам вдалося перехопити твою душу за мить до того, як ти займеш моє тіло.

— Пробач… — тихо прошепотіла я, мимоволі поклавши руки на живіт.