Втеча

Я мовчки взяв її за руку і потягнув до виходу. Плювати, уже й так був у "ямі".

Туман. Люблю це явище природи. Повітря наповнюється вологою, заспокоює. У такі моменти добре відчувається умиротворення. Ти, ніби дитина в утробі матері. Мій пульс потроху сповільнюється, підвищується гострота слуху.

Я люблю густий туман, у якому пливеш немов у молоці. Усе здається таким незвичайним, загадковим.

- У дитинстві я думав, що в цей час на землю опускаються хмари. Але хмари - холодні, - у голові промайнув спогад, як я замерз, коли на вершину гори наскочила хмара.

- Ти це згадав? - зраділа моя супутниця. Ми зупинилися.

- Так, - усміхаючись відповів я. - Моя голова заіржавіла не остаточно, - ми дзвінко розсміялися.

У пориві радості вона кинулася мені на шию, я підхопив її тендітну фігурку і почав кружляти. Так, маленький, абсолютно крихітний спогад був для мене дивом.

- Дякую тобі, Ліз, - сказав, поцілувавши її в маківку. Від чого щоки дівчини зачервоніли, і вона ще раз міцно мене обійняла. - Знаєш...

- Пішли, - обірвавши на півслові, сказала моя блондиночка.

- Але...

- Досить стояти на одному місці, йдемо, - піднявши тонкі брови і вказуючи очима вперед, продовжувала вона наполягати на своєму.

Романтичність моменту зникла і я, знехотя, рушив слідом мокрою від вологи, вимощеною плиткою, широкою доріжкою.

- Слухай, ну досить зітхати. Луї, ми ж тут не просто так.

Я й не помітив, як мимоволі почав зітхати про втрачений момент "сказати їй". Як підліток! Поводжуся, як підліток, але це й на краще.

- Ти можеш швидше пересувати ногами? Тут недалеко є чудове кафе, - тараторила мені дівчина.

- Лії, ти зголодніла? Так скоро?

- Якщо ти не помітив, я нічого не їла. Ну чого ти знову зупинився? - сердилася вона.

- Але... у нас немає чим заплатити... - винувато подивився я.

- Знайшов через що хвилюватися. Доганяй! - і вона з дзвінким сміхом кинулася бігти.

У ранковій тиші було чути тільки її мелодійний голосок. Як же все чудово! Не встиг усміхнутися, як вона різко зупинилася і закричала:

- Біжи-і-і-і-і! - її крик звучав пронизливо.

Темрява. Увесь цей час вона була поруч, повільно слідуючи за нами від самих дверей лікарні. Уся будівля була, немов виткана з цієї моторошної матерії або оповита нею? І зараз, вона наближалася до нас, немов тінь при заході сонця.

Я злякався. За неї злякався, швидко наздоганяючи свій Промінчик, але вона боялася не за себе. До кафе нам залишалося зовсім не довго, і ми були в ньому за лічені хвилини. Переводячи подих, присіли за перший-ліпший столик.

"Який же я дурень! Розпустив слину. Дурень. Дурень. Ні, а що я хотів? А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!" - думки змінювалися в голові зі швидкістю світла. Якби можна було намалювати те, що відбувається в мене в мозку, найімовірніше, це було б схоже на народження у всесвіті нової галактики. "Ну ідіот же я".

- Скажи, і як давно ти її бачиш? Чому відразу не сказала! - майже зриваючись, вимовив я. Але вона тільки хмикнула, відвернувшись до вікна.

Ми сиділи в затишному кафе з вікнами в підлогу, за якими відкривався чудовий краєвид. Пагорб поступово спускався до блакитної гладі, але звідси було не розібрати, чи то до озера, чи то до річки. Поруч проходила проїжджа частина. Від туману залишився лише легкий серпанок. Я сидів, нервово постукуючи пальцями по дерев'яній поверхні столу.

- Не думай про неї.

- Коли вона з'явилася? Ти не відповіла на моє запитання.

- На самому початку. Я бачу її з того самого моменту, як ти відчинив двері. У ту секунду, коли ти до мене доторкнувся, я почала бачити темряву. Раніше, раніше я б вважала тебе за ідіота, хворого, поки не побачила це сама. Коли ми торкаємося одне одного, я починаю відчувати її вібрацію. Я навіть чую, як вона шепоче мені, - дівчину трясло, вона закрила обличчя руками.

- Вибач.

- Ти не винен.

- Пробач, - я підійшов, обійнявши її за плечі. - Вибач... я б ніколи не заговорив із тобою, якби знав, чим це обернеться. Може ще не все втрачено? Що, якщо я піду. До неї. Може...

- Ні. Навіть не думай залишити мене з нею одну! - Луїза заплакала.

- Я не залишу, не залишу тебе! - цілуючи її волосся і щоки, шепотів я.

- Не залишай! - вона витерла сльози й усміхаючись узяла мене за руки. Ми доторкнулися лобами. - Заплющ очі.

***

Я відчував тепло. Воно виходило від сонця, яке пестило обличчя, намагаючись зняти мою напругу. Від цього пекучого приємного відчуття м'язи, скуті гримасою болю, і справді поступово згладжувалися. У якийсь момент моє розслаблене, занурене в нірвану, тіло привела до тями всього одна лише крапля води. Я відкрив очі.

- Лі-із...

- Ти довго ще будеш тут спати? - штовхнувши мене в плече, поцікавилася дівчина.

- Що з твоїм волоссям? Чому воно червоне? - був спекотний день, ми перебували на березі озера, вода, з прозорої біля берега, ближче до центру водойми переходила до аномально чорного кольору. - Як ми сюди потрапили?

- Лі-і-із...?

Це був мій спогад. Я чітко це розумів. Не знаючи лише в ньому ролі Лізи, - підміна невідомої змінної єдиним знайомим мені обличчям?

- Пора, Луї, пора, - цілуючи мене в ніс, промовила дівчина. Я на секунду заплющив очі, і ми опинилися в передмісті біля воріт невеликого скверу.

- Чорт. Що знову відбувається? - схопивши за руку свою супутницю, роздратовано запитав я. Це знову спогад? Місце мені здається знайомим, - у голову закралася божевільна думка. - Скажи хто я?

- Луї.

- Це моє справжнє ім'я?

- Що може бути більш справжнім, ніж - те, у що ти віриш? Це ім'я дала тобі я. Забув уже?

- Значить це не спогад? Ти справжня. Ух... - трохи розслабився я. - Ми познайомилися в лікарні. Хух... Я думав, що божеволію.

- Можливо, ми всі вже колись збожеволіли. Ти наляканий.

- Так, звичайно я наляканий. Я боюся навіть моргнути, бо відкрити очі можу вже в зовсім іншому місці. І я не знаю, чи будеш ти наступного разу поруч. Ти знову блондинка, минулого разу твоє волосся було червоним. Я справді боюся заплющувати очі.