Парк

Що відбувається у твоєму житті, коли на горизонті з'являється людина, яка тобі небайдужа? Ти змінюєшся. Я щиро переконаний, що кожна людина, яку ми пускаємо у свій особистий простір, впливає на твоє життя, вчинки. Ти прислухаєшся до її думки, цікавишся її життям, захопленнями. Ви починаєте вживати слова з лексикону одне одного.

Луїза принесла в мій світ світло. Її тонкий голосок немов висмикнув мене з кошмару. Ця дівчина зайняла весь простір у моїй голові. Я просто не міг бути поруч із нею безпорадним, загнаним звіром, без минулого і загубленим у сьогоденні.

Ми зустрічалися вранці за сніданком. У мене в кімнаті просиджували подовгу, говорили ні про що, жартували над місцевим меню або ж самими собою. Я більше не питав: хто вона і звідки, радіючи можливості просто бути поруч, насолоджуючись кожним помахом вій її світло-блакитних очей.

- У мене є чудова ідея! Давай прогуляємося в парку! - проспівала дівчина. Після цих слів мене немов обдало холодним вітром.

- Я не можу, - видавив із себе. - Точніше не впевнений, що в мене вийде, - роздратування, ось що я відчув. Те, що я якийсь час не думав про проблему, її не розв'язало і тепер вона знову про себе нагадала. Звідки вона взялася? Що б це могло означати? Моє небажання залишати лікарню? Страх перед невідомістю? Я не знав. Може вже й немає ніякої проблеми, а в минулому був просто напад або сон? Адже я навіть жодного разу не наближався, після того випадку, до дверей. Мене дратувала не просто думка, що все повториться, і я знову побачу безодню. Мене лякало, що вона відчутна, реальна, а я - лише тінь.

Ліза тихо присіла поруч зі мною, легенько доторкнувшись до моєї руки.

- Я знаю, чого ти боїшся - сумно прошепотіла вона, заглянувши мені в обличчя.

- Ти точно справжня? - запитав я, беручи її прохолодні долоньки у свої. Звідки їй відомі мої страхи?

Її, як весняне небо, очі невідривно дивилися в мої, наче сухий ґрунт, який уже не вірить в існування дощу. Здавалося повз нас минає вічність, а ми, чужі одне одному люди - одне ціле.

- Я тобі допоможу, у тебе вийде. Ти просто втратив віру.

***

Ми стояли біля вхідних дверей. Я нервував, але, як мені здавалося, не подавав виду.

-Ти готовий?

- Так-а, - стиснувши в кулаки долоні, відповів я.

- Добре. - Ліз зробила крок, різко відчинивши двері. У кімнату увірвався потік свіжого повітря, спів птахів і солодкуватий аромат первоцвітів.

- Ну що йдемо? - вибігши на вулицю і кричачи від радості, запитала дівчина. - Чому ти застиг, як бовдур? - вона повернулася, простягнувши мені руку.

Повірив... Я повірив і, коли вийшов на поріг, світ нікуди не зник. Закинувши руки за голову і дихаючи в повні легені, я щасливо роздивлявся околиці: дерева, доріжку, вимощену плиткою, людей, що неспішно прогулювалися парком, який поступово переходив у ліс, згущуючи крони, і... темряву, що просочувалася крізь стовбури дерев і огортала все на своєму шляху. Я схопив Лізу в останню мить, різко притягнувши до себе, поки безодня не встигла поглинути і її.

- Ти чого? - вона обірвала фразу, обертаючись у дверному отворі. З жаху в її очах я зрозумів, що вона теж це бачить.

- Бідненький, як же ти самотній, - ще сильніше притулившись до мене, промовила дівчина.

Як же мене це бісить!

Це - покарання!

Будь-який подарунок долі - це покарання! Не може бути завжди все так добре. Вона дана мені для чергового випробування. Час прийшов. Пора взяти себе в руки. Потрібно дивитися правді в очі. Так, я - розмазня, просто черв'як. Але навіть такі нікчемні створіння в силах вибратися до світла.

Час Прийшов.

- Ти сам її підживлюєш, - пильно дивлячись на мене, говорила Іза.

- Хм. Ти мене звинувачуєш? Хвилину тому ти сама була мертвотно-блідою, побачивши це.

- Але ж вона не справжня.

- Що? Але ти ж сама бачила! Як ти можеш говорити це?

- Ось! - дівчина схопила мене за руку. - Ти віриш. Віриш. Це її підживлює. Ти, так само, бачив парк, квіти, небо, сонце - ось, що справжнє! - ще з більшим ентузіазмом почала мені доводити Ліза.

Я роздратовано відвернувся:

- Вибач. Я втомився. Давай побачимося завтра, - мені справді потрібно було залишитися наодинці. Знову хвилями накочувало відчуття небезпеки, ниючий зубний біль віддавав у вуха.

Цієї ночі, до мене знову прийшли кошмари. Напруга не відпускала. Я запізнився на сніданок. Не хотів бачитися з нею. Усе бажання боротися, ще вчора - розвіялося як дим, залишивши тільки гіркий запах. Хоча я не хотів у цьому зізнаватися навіть собі.

Сьогодні ми були чужими. Крізь її бліду шкіру просвічувалися сині жилки, від чого та здавалася зеленуватою. Великі блакитні очі не випромінювали свого світла, обрамлені темними колами, вони й самі здавалися сірими. Адже темрява не встигла її торкнутися? Це все ще моя світла дівчинка, моя Ліз? Ми не розмовляли, кожен був занурений у свої думки.

У горлі знову наростав клубок. Я розумів, що потрібно хапатися за що-небудь. Що я знову скочуюся в прірву, або ж готуюся стрибнути в неї з обриву. Не потрібно було приходити сюди, все одно немає апетиту. Краще побуду в палаті день-другий. Постараюся прийти до тями. Потрібно гарненько поміркувати над тим, що відбувається. Я попрямував до себе.

- Стій! - її владний голос змусив підкоритися. - Ми не можемо більше тягнути. У нас немає часу. Вибач. Це потрібно зробити зараз. Завтра тебе вже не буде.

Я сторопів. Її слова... Ми ж не в трилері. Що означають її слова? Вони звучали так не правдоподібно. Може це все моя уява? Я обернувся, ледь не подавившись власною слиною.

- Кхе-кхе. Ти щось сказала? - піднявши брову запитав я, зовсім по-новому дивлячись на свою... хто ж вона для мене?

- Я знаю, про що ти думаєш: не говорити, не думати про... "проблемку". Забути і все налагодиться.

- А якщо й так? Може це і є рішення. Ти ж кажеш, моя віра підживлює темряву. Якщо я не буду про неї думати, вона розтане. В один прекрасний момент я забуду про неї. Відчиню двері і піду з цієї чортової лікарні! - закінчив я, переходячи на крик.