Ліз

У мене проблема. Я повинен поговорити з лікарем, але я уникаю цієї розмови. Слова застрягають у горлі. Я не в силах нічого вимовити. Мене душить щось. Ніби замість гортані - пластикова трубка. Я плачу. Не можу контролювати це. Міцно зчепивши зуби і лягаючи в позу ембріона, відвертаюся до стіни. По щоках течуть гарячі сльози. Мені вколюють препарат, від якого тіло розслабляється, емоції не відступають, але їх поступово огортає густий туман, знову вимикаюся.

Я прокидаюся розбитим. Учора, ще вчора? У той момент я був сповнений рішучості. Нехай втратив пам'ять, але в мене був план, як себе забезпечити житлом і роботою на перший час. Що означав той сон? Це ж був сон. Відчуття здаються реалістичними, але все інше схоже на невдалий фільм. Переді мною маячила мета знайти ту будівлю, вона здавалася найреальнішою з усього, що я бачив. "А якщо ця лікарня, з якої я не маю можливості вийти, і є той будинок?" - по шкірі пробігли мурашки. Можливо я досі сплю? Може я... Чорт. Я божеволію! Або я... сплю. Ні. Це занадто довгий, занадто докладний і послідовний кошмар.

Я втратив лік часу, скільки я не міг прийти до тями. Реальність сплелася зі сном воєдино. Мене годували через трубку, оскільки тіло не слухалося. Я не міг ковтати, говорити. Своїми маніпуляціями вони остаточно обдерли мені гортань.

Відчай, паніка, тваринний страх. Я сприймав персонал подібно до тіней. Напівпрозорим оболонкам. Це було моє персональне пекло. Холодні чіпкі пальці, бездушні погляди - я безумовно в пеклі.

Але відчай поступово минає, їхнє лікування діє. Я відчуваю, у мені оселився спокій. Безвихідь? Так. Але разом із нею приходить смиренність із тим, що відбувається, я не здатний нічого змінити. Так, у горлі все те саме відчуття здерев'яніння, але я намагаюся ковтати сам. Хрипким, не своїм голосом намагаюся спілкуватися з тінями. Судячи з усього, вони мене розуміють.

- Скоро ви зможете пересуватися до їдальні самі, - чи то з підбадьоренням, чи то з полегшенням, простягаючи пігулку, повідомляє мені повненька жінка.

Через кілька днів вона справді веде мене довгим коридором із безліччю однотипних дверей. Ми спускаємося широкими бетонними сходами, повертаємо за ріг.

- Цей хол призначений для відпочинку пацієнтів, харчуватися будеш тут.

- Привіт, - така тендітна, невинна вона сиділа в холі, дивлячись у вікно. Її плечі приховувало шовкове білосніжне волосся. Дівчина немов світилася в променях ранкового сонця, відбиваючи світло.

- Можна присісти? - поцікавився я.

- Так, звісно, - зігріла посмішкою дівчина.

- Я раніше вас не бачив, давно тут? - чесно кажучи, вона стала першою, з ким я заговорив окрім персоналу.

- Ти просто мене не помічав, - виділяючи кожне слово, відповіла незнайомка, пильно дивлячись мені в очі.

Я спантеличено потер скроню. Не помітити? Таку й не помітити? Мабуть, я зовсім з'їхав з глузду.

- Дівчино, невже я при смерті і починаю бачити янголів?

У відповідь її дзвінкий сміх пролунав тисячами дзвіночків по залу.

- Якщо це комплімент, то мені подобається, - продовжуючи сміятися, говорила вона, - але, дивлячись на твоє обличчя, я починаю в цьому сумніватися.

- Я так погано виглядаю? - провівши по тижневій щетині, запитав я. До цього мене зовсім не цікавив мій зовнішній вигляд. Адже я навіть у дзеркало себе не бачив!

- Просто дивишся так, ніби в мене й справді є крила.

Відповідь мене збентежила. Я перевів погляд у вікно. Сонячна доріжка, минаючи ялини, вела кудись у парк, у якому тільки недавно з'явилися листочки. Клумба біля самого вікна горіла від навали тюльпанів. Весна...

- Хто ти? Що робиш тут? - стрепенувся я, впиваючись поглядом у дівчину. Не хочу, щоб вона виявилася черговою маною, але, якщо це знову сон, краще так. Безумовно, я вже не завжди відрізняю реальність від видінь. Останні дні вони стали проникати в мою реальність, а якщо бути чесним, то схоже, що я просто прокинувся в кошмарі.

- Промінчик сонця в непроглядній темряві, - перебила мої думки незнайомка.

- Е-е, це жарт? - я одразу не зрозумів. - Я серйозно, як тебе звати, - майже проричав я, залишалося ще вчепитися їй у горло і витрусити всю правду.

Та що ж зі мною відбувається? Не дарма я опинився в лікарні, хоча, раніше, вона мені нагадувала підземний бункер, підвальне приміщення, але ніяк не місце, де допомагають душевнохворим. Від цієї здогадки я втиснувся в стілець. "Підвал, у якому не було вікон", - я стільки часу приймав їжу за цим столом і, готовий був заприсягтися, що тут не було вікна! Невже я був настільки занурений у себе, що не помічав його? Радше не хотів бачити.

- Не можна, не можна так просто познайомиться з дівчиною! - заперечила вона. Зараз ще й образиться, що я перейшов на ти.

Дивні вони все-таки істоти. Хоча, я що, очікував побачити тут здорову людину? Виникло бажання розсміятися у відповідь. По-злому, хотілося зірватися на цій особі, принизити, показати свою перевагу, силу. Я в рази сильніший! Поруч із цією малявкою я... я чортів супермен! Так, я чорт із рогами, який боїться вийти з приміщення. Я - я просто нікчема. Не можна з нею познайомитися... Ніби я тут всюдисуще зло! А може мені якраз і потрібен промінчик? Єдина, хто зацікавив мене, в мить відгородилася. Серце стиснулося, очі знову згасли: уже не випромінювали ні інтересу, ні гніву, лише відчуття вселенської туги й безвиході. Тепер мене не тішило сонце за вікном. Яка різниця, яким буде день, поки я перебуваю в цій лікарні?

- Вибач, - видавив із себе, - я не хотів нав'язуватися, можеш не говорити, якщо не хочеш. Не буду тобі заважати, - підводячись зі стільця, майже прошепотів я.

- Що ти! Залишся! - різко схопившись зі свого місця, протараторила незнайомка. - Не ображайся, ти ж і сам не представився, - серйозніше додала вона.

- Дійсно, не красиво, - сумно погодився я, - просто я не пам'ятаю свого імені.

- Хочеш, я дам тобі ім'я? - пожвавилася блондинка. Після мого невпевненого посмикування плечима, її очі загадково блиснули, прикусивши шматочок нижньої губи, дівчина задумалася. Було кумедно спостерігати за новою знайомою, на якийсь час я навіть забув, що ми перебуваємо у звичайній їдальні. Я уявив, як ми сидимо на нашій затишній кухні, вона в домашній піжамі, ще не до кінця прокинулася зі сплутаним волоссям, чекає, покусуючи губи, на свою каву. Це здавалося так реально... може, в минулому житті ми й справді знали одне одного?