Розділ 27

Розділ 27

Коли я відкрила очі наступного разу, довкола була метушня, але я не могла збагнути, що коїться і де я взагалі. Хто ці люди і чому така слабкість у тілі, не кажучи про те, що я ледь можу щось сказати. Я намагаюсь попросити води, бо в роті наче пустеля Сахара, але виходить якийсь хрип, ще й в носі щось заважає. Я хотіла зрозуміти, що відбувається, але дуже складно було тримати очі розплющеними, тоді мене знову затягнуло в сон.

Неприємне відчуття витягнуло мене із дрімоти, і в ніс вдарив запах лікарні, цей специфічний аромат, який ні з чим не сплутати, навіть якщо в кімнату поставити аромадифузор з якимось ароматом грейпфрута. Отже я в лікарні! Нарешті прийшло до мене усвідомлення. Я в лікарні тому що? Тому що… що? Я напружувала свої розумові клітини, але вони відмовлялись надати мені цю інформацію. 

Кімната була простора, із дуже зручним ліжком. Цікаво, які в них матраци, може і собі спробувати замовити, щоб мати змогу нормально виспатися вдома? Цього разу я вже не провалювалась в сон так само, як минулого разу, а відчувала себе навіть відносно жваво. 

В палаті були: медсестра, лікар, і ще, мабуть, інтерни, бо занадто молоді парубки для лікарів. Сивий чоловік, що був тут найповажнішим, здався мені знайомим, наче я його вже бачила, але де і за яких обставин, я не могла згадати.

Він підсів до мене з планшетом і почав свою розмову.

— Доброго ранку, пані. Мене звуть Віктор В’ячеславович, я ваш лікар. В мене буде до вас декілька питань. Як ви почуваєтесь?

— Доброго ранку…кх…мабуть, добре, наскільки це можливо, — сказала я наче не своїм голосом, бо здається, мої голосові зв’язки ще не до кінця згадали, як працювати, і це викликало  в мене дискомфорт.

— Ви пам’ятаєте як вас звати?

— Так… кх… Меланія, — намагалась я продерти своє горло.

— Добре, — зробив він помітки в себе в записах.

— А прізвище?

— Авер… Авер Меланія Олексіївна, — проголосила я своє повне ім’я, бо він точно наступним спитав би як мене по-батькові.

— Добре, — тільки і сказав він. — Скільки вам повних років? Дату народження пам’ятаєте?

— Тридцять п’ять… здається. Я народилась в кінці серпня — тридцять першого, тисяча дев’ятсот дев’яностого року. Так, я діва за гороскопом, — уточнила я чомусь цю деталь і посміхнулась. Було враження, що комусь це може здатись важливим, але лікар незмінний, в своєму виразі обличчя, просто кивнув і продовжив заповнювати, судячи з усього мою анкету.

— Сім’я?

— Мама — Ольга Андріївна, і песик породи шпіц — Булочка, — повідомила я і в душі стало так сумно, я відчайдушно хотіла їх побачити.

— Добре, — ще раз кивнув він задоволено. — Отже амнезії в вас немає.

— А могла бути? — поцікавилась я, адже не дарма я на лікарняному ліжку.

— Що останнє ви пам’ятаєте? 

— Як вийшла з роботи, а далі все як в тумані, і потім я тут перед вами.

— Отже, як вас збила машина ви не пам’ятаєте. Що ж, таке буває, можливо ви це ще згадаєте, а можливо, щоб вберегти ваш психічний стан, ваша підсвідомість приховала від вас ці спогади. Це не так вже погано враховуючи обставини. 

В кімнату в цей момент зайшла жінка, не на багато старша за мене. вона теж була в халаті, привіталася з лікарем, оцінивши його записи в планшеті, вона звернулась до мене, своїм заспокійливим голосом.

— Доброго ранку, пані Меланія, я психолог, моє їм’я Наталля, — я протянула їй руку, щоб потиснути, бо чомусь, здається, що так було б правильно, і вона відповіла рукостисканням. Віктор В’ячеславович поступився їй місцем і вона сіла поруч і продовжила. — Я лікар психолог, аварія, в яку ви потрапили, викликала у слідчих деякі питання стосовно вашого психічного стану здоров’я, — повідомила вона, а я здивовано кліпала не знаючи, що сказати. — Тому в мене до вас, буде декілька питань, — доброзичливо посміхнулась вона.

— Так, звичайно, питайте, — погодилась я йти на зустріч слідству і своєму психічному здоров’ю.

— Як ви почуваєтесь? 

— Розгублено, — повідомила я.

— Так, добре, яка причина вашій розгубленості?

— Бо я йшла з роботи, і прокинулась в лікарні, а тепер мені повідомляють, що мій психічний стан під сумнівом.

— Розумію вашу розгубленість, — посміхнулась вона, роблячи помітки в себе в блокноті, який тримала в руках. — Це нормальний стан для вас в цій ситуації, а ще може бути страх і паніка. У вас є ці симптоми?

— Ні, тільки розгубленість, я вмію контролювати свої емоції, тому, коли мені пояснять що сталось, то, мабуть і це пройде.

— Авер Меланія, ви адвокат, і контролювати свої емоції це добре для вас, але чи не приховуєте ви їх? — спитала вона, і я замислилась, може вона права і я приховую страх чи ще щось, але ні, я була на диво спокійною, мабуть, спокійнішою ніж будь коли.

— Що конкретно ви хочете в мене запитати?

— Що ж… тоді не буду ходити довкола. Чи хотіли ви покінчити з життям? — прямо запитала вона.