Розділ 26

Розділ 26

Вода тягнула мене, хоч я і намагалась пручатись, щоб повернутись до Алана і допомогти йому, але стрімко йшла на дно, яке було на диво далеко, наче і взагалі не існувало. В якийсь момент я відкрила очі, але всюди була чорнота, холодна до поколювання у всьому тілі, субстанція, яка, мабуть, і не була повністю водою, бо очі не пекло, як в той момент, коли відкриваєш їх пірнаючи десь в басейні чи в морі. 

В якийсь момент я зрозуміла, що вже не можу затримувати дихання і випустивши залишки повітря з легень, помітила, що бульбашок не було. Побачивши свої руки, які наче світились, я усвідомила, що знаходжусь в такому ж підпросторі, як і тоді з калюжею, тому вдихнула. Неприємні відчуття засіли всередині, я ще раз поглянула вгору, щоб впевнитись чи не видно чого, але ні, там було темно. Втім, я в цьому просторі була вже не сама, я відчувала чиюсь присутність, і цей хтось, до мене заговорив, від чого мурахи пройшлись шкірою.

— Мамо, привіт, — почула, десь з-за спини, і повільно повернулась, на звук голосу.

— Сашко? — перепитала я, бо вже ні в кому не була впевнена і особливо в собі і в своєму ментальному стані.

— Так, мамо, це я, — підтвердив він, посміхнувшись. Він стояв недалеко від мене, тримаючи руки за спиною, його обличчя сяяло, але під очима були синці і він був блідий, навіть синюватий, хоча зазвичай він в мене був смаглявим, бо типом шкіри пішов в батька, він теж швидко притягує до себе сонячні промені.  

Я кинулась до нього, щоб обійняти, на очі вже набігли пекучі сльози, але тільки-но я наблизилась, він зупинив мене, жестом, що я аж завмерла.

— Що таке? Чому ти мене зупиняєш? — не розуміла я. — Я так за тобою сумувала, дай хоч обійняти, — благала я крізь сльози. 

Він дивився на мене своїми дитячими і водночас дорослими очима, які я не звикла в нього бачити. Переді мною наче не п’ятирічних хлопчик стояв, а доросла людина, і це наче трохи привело мене до тями. Він ображений на мене, усвідомила я, сильно ображений, через те, що я його не відпускала скільки часу, і через те, що коли випала нагода, я не пішла з ним. Всередині мене все перевернулося з ніг на голову.

— Пробач, любий… пробач свою дурну матір… я не знала, що так все складеться, — говорила я, і сльози обпікали мої очі і щоки. 

Сашко скрестив руки в себе на грудях, але все одно не підпускав мене до себе, я зробила крок, але між нами наче з’явилась невидима стіна.

— Мамо, ти забула, як жити для себе, хапаючись за минуле, яке не повернути. 

— Ти маєш рацію, — погодилась я з ним, і зітхнула. Я присіла, щоб бути на рівні погляду з моїм малим, і весь час невідривно роздивлялась його. 

— В якійсь мірі, я радий, що татко швидше перегорював, — заявив він. — Його горе було сильніше за твоє, бо він відчував свою провину через мою смерть, але воно і швидше минуло, він зміг знайти сенс свого буття, хоч і час від часу напивається згадуючи мене, — я слухала це і для мене було страшно, коли малий говорить про свою смерть і наше горе, таким буденним голосом. Це було не нормально, але і ми не зовсім в нормальних обставинах зараз знаходимось. — Матусю, — звернувся він до мене.

— Так, синку? — я намагалась посміхнутись йому, як це робила раніше, коли він мене кликав. 

— Чому ти обрала сенсом свого життя, тужити за мною? 

— Але як я могла тебе забути? — з жахом спитала я. — Хіба я могла просто радіти життю, коли ти його втратив? 

— Так! Матусю, ти могла… ти могла і ще можеш, але для цього, тобі треба мене нарешті відпустити.

— Як я можу? — я пам’ятала, з яким настроєм збиралась все закінчити, щоб повернутись до життя, але це виявилось складніше, коли перед тобою стоїть твій синочок. 

— Ти можеш мене згадувати, і ти повинна це робити, я був би цьому дуже радий, але не треба це робити сенсом, бо я не можу йти далі… — він зробив невелику паузу. — Мамо… я втомився… я хочу відпочити, я не хочу бути, ні там, ні тут, я хочу спокою, — його щоки стали вологими від сліз. 

На мене дивились мої сумні очі, такі ж сірі і такої ж форми. Він завжди був більше схожим на мене, ніж на Влада, але водночас і не схожий. Так завжди буває з дітьми, коли бачиш в них різні риси обличчя, в якийсь момент, це була я, а в якийсь, копія Влада, але це був Сашко.  

Я плакала разом з ним, через свою егоїстичність, що змусила дитину так страждати. 

— Я спробую, — видавила я з себе. — Я чесно, спробую. Я не хочу, щоб ти страждав.

— А я не хочу, щоб ти страждала, мамо, — посміхнувся він. — Жодна дитина не хоче, щоб її батьки страждали через неї, тому, будь ласка, відпусти мене, і можливо, ми ще зустрінемось. Можливо, ми ще зустрінемось, колись, і я навіть буду твоєю дитиною, знову… але для цього, ти повинна жити. І головне щасливо, бо навіть, якщо то буду не я, все одно, мій брат чи сестра, не повинні рости в горі, — говорив він посміхаючись, але його посмішка була сумна, як і мої всхлипи.

— Я…я обіцяю б...бути щасливою с…синку, — говорила я заїкаючись. 

— Але в мене є умова, — став він серйозним і я замерла.

— Говори, я будь що зроблю для тебе, — і він посміхнувся, так щиро і змовницьки.