Розділ 25

Розділ 25

Ми не брали нічого крім ліхтаря, бо йшли в лабіринт, не плануючи повертатись в цей будинок. Алан окинув свою будівлю прощальним поглядом, але я не побачила в ньому сум, отже він свідомо залишав це місце вже встигнувши все обміркувати.  

Дорога була наче та сама, але відчувалась по іншому, ми не поспішали, і місцями тримались за руки довше, ніж того вимагає ситуація. Це могло нагадувати просту прогулянку парком, але це було щось інше. Більшу частину шляху ми мовчали, перекидаючись тільки деякими простими словами, що вимагала ситуація. Бо кожен думав про те, чи вдасться повернутись з першого разу, чи знадобляться ще спроби. Зустрінемось ми в реальному світі, чи спогади про нас залишаться в цьому пустому просторі, який можливо зникне, як тільки тут перестануть існувати неприкаяні душі, у вигляді мене і Алана. 

Ліхтар відсвічував теплим жовтим сяйвом, але я все одно нервувала, бо давно не показувалось чудовисько, що полює за нами.  Алан не зустрічав душоїда, коли ходив за данними зі сфери, і ця тварюка не приходила до будиночку, коли я була там. Тому зараз я не зважаючи на розміреність нашої прогулянки, нервово поглядала на ліхтар, і постійно вдивлялась в обрій. Але полум’я залишалось незмінним. Так ми і дійшли до гори.

— Тепер найскладніше, — видихнула я дивлячись на цей кам’янистий шлях. 

Погода за ці дні тут не мінялась, завжди похмурі и важкі тучі, які виглядали так, що ось-ось буде злива, але її немає.

— Чомусь я впевнений, що ти це сказала про саму гору, а не про те, що чекає в кінці лабіринту, — посміхнувся Алан, кинувши на мене погляд.

— Бо це гора, і на неї треба дертись, — нагадала я. 

— Ну без цього ніяк, якщо хочеш чогось досягти, треба намагатись зробити більше, ніж ти робиш зазвичай, — нагадав він банальну істину, яка і так зрозуміла всім. 

— Та невже?! — цокнула я язиком і закотила очі, після чого він засміявся. 

— Так Мел, і я то сказав не тому, що ти цього не знаєш, але це не відміняє того факту, що лізти все ж треба, тому давай, вперед! — легенько він підштовхнув мене до сходження, і ще раз зітхнувши, я пішла. Спочатку було щось схоже на стежку, по якій можна йти, але гуськом, тому Алан йшов слідом, щоб підстраховувати мене, бо в мене були всі шанси скотитися з гори, а не піднятися. 

Цього разу, коли мені треба було, щоб Алан мене підсадив, бо я не дотягувалась, куди треба, він не попереджав, що буде робити, а просто робив, затримуючи свої руки на моїй талії, чи на моїх стегнах на мить довше, ніж того вимагає ситуація. Я розуміла, що поцілунок і зізнання, змінили нас, я була не проти його дотиків, і  навіть раділа, що вони затримуються на мені, бо в свою чергу я робила теж саме. Я частіше бралась за його руку і тримала її, як можна довше. Ми про це не говорили, але кожен розумів це однаково, ми трішки змінились.

Ось ми дійшли до місцини, де минулого разу вискочив душоїд і я завмерла вдивляючись в лампу, чи не попереджала вона про щось схоже, але вона залишилась незмінною в своїй постійності. Ми перетнули той рубіж, без пригод, але неприємне передчуття в мене нікуди не ділось. Можливо, я себе накручую, просто вигадую проблему з нічого, а можливо, ця тварюка дійсно десь з’явиться. 

— Тримайся, — подав мені руку Алан, коли вже видерся на самий верх, і йому залишилось підтягти мене до себе, бо я б туди точно не залізла. 

Вхопивши мене за руки, він витягнув мене, наче дитину, так, наче я не мала ніякої ваги, хоча в цьому місці, мабуть, так воно і було.  Двадцять один грамм, саме стільки вважають важить душа, отже я дійсно тут була майже пушинкою. На якийсь момент я замислилась стосовно цього, а Алан наче по моїй міміці зрозумів хід моїх думок.

— Таааак, дійсно, треба йти в зал, щоб і в реальності я міг тебе так само легко на руках носити, — серйозно говорив він, а очі наче сяяли шкодністю.

— Ти зараз серйозно? — скептично, я дивилась на його мармизу.

— Звичайно, а що ти маєш проти? — спитав він, і я не знала, що на це сказати, бо була і не проти. Ба більше, я навіть зашарілась, уявляючи в яких випадках, йому може це знадобитись, тому відвела погляд, щоб заспокоїти свої збочені фантазії. 

— Чого це ти відвернулась? — посміхаючись він визирнув збоку, роздивляючись моє обличчя. — Мел, про що ж це ти таке цікаве думаєш? — в очах були бісики, а посмішка розтяглась його обличчям, ще ширше. Я не розуміла, з яких пір він міг мене так читати, наче я була відкритою книгою для нього. Чи, невже, по мені завжди легко було читати будь що, про що я думаю?

— Ні про що я не думаю! — фиркнула я.

— Та невже? 

— А ти доведи! — тицьнула я йому в груди вказівним пальцем. 

В цей момент ми вже стояли, біля входу в печеру, я встигла побачити тільки вогники в його очах, наче виклик який він охоче прийняв. Потім ситуація, в якій я ніколи не очікувала опинитись, але все ж опинилась. Алан взяв мене за руку і притиснув до скелі, входу в печеру, сам поставив лікоть над моєю головою тримаючи мою руку, бо зріст йому дозволяв це зробити і дивився на мене зверху вниз, не відводячи погляд. Це було так швидко, що я встигла тільки зойкнути і кліпнути. Алан же, повільно провів іншою рукою мені по талії опускаючись до стегон. Моє дихання прискорилось і стало глибшим. А потім він підтягнув до себе моє стегно, як в палких латинських танцях, тим самим роблячи відстань між нами неможливо близькою, і я не стримала стогін, який вирвався майже йому в губи, бо вони були дуже близько до моїх. Потім він посміхнувся і сказав, повільно, промовляючи кожну букву окремо.