Розділ 23

Розділ 23

Несподівано, але за розгадуванням криптограми, минув ще один день, бо не встигли ми схаменутись, як стало вже темно. Та і йти до лабіринту зараз ніхто не збирався, бо розгадати, ми розгадали, але ж головне це виконати те, що було сказане в тексті. А це якраз і є самим складним завданням, бо особисто я не розумію, як це зробити. Як прийняти ту темряву в собі, і що саме є цією темрявою чи тінню? Як зрозуміти, що саме не дає мені залишити це місце? Я розумію, що це пов’язано з Сашком, але як саме я повинна його відпустити, невже мені треба його забути щоб звільнитись? І яка я тоді в біса буду мати, щоб забути власного сина заради порятунку?

Я сиділа в кріслі і вдивлялась в полум'я, занурюючись в свої думки, Алан теж стих, сидячи на ліжку, мабуть, зайнятий тим самим, що і я. Коли на вулиці стемніло, ми якось не домовляючись, занурились в роздуми.

Я відволіклась, щоб поглянути на нього, і в цей момент зрозуміла, що Алан як раз дивився в цю хвилину на мене. Моє серце наче удар пропустило від такого зосередженого погляду, але я зрозуміла, що зараз він дивиться не на мене, а наче крізь мене, і направду нічого не бачить, крім своїх же роздумів. Я сама грішу таким дуже часто, але бачу таку задумливість в когось зі сторони — рідко. 

— То що, до чого привели тебе твої роздуми? — порушила я тишу, яку перебивало тільки потріскування полін в пічі. І помітила цей момент, коли людина виходить із свого особистого трансу, повертаючись до реальності.

— А? Що ти сказала? — тепер уже дійсно переключив він на мене свою увагу, потираючи перенісся, наче він в окулярах був.

— Питаю, чи дійшов ти якогось логічного висновку?

— Та ні, більше було схоже на копошіння в собі. 

— І до чого ти докопошився? — поцікавилась я. — Бо я в тупику.

— Не сказав би, що я десь в іншому місці.

— До речі, а твої спогади про Дениса не зникли? — дуже вчасно спитала я, бо щось раніше навіть не замислювалась чи пам’ятає він це після нападу душоїда, чи може забув, як і власне ім’я. 

— Так, це саме те, що ти будеш пам’ятати до останнього, навіть коли забудешь, хто ти і як тебе звати, те що не дає тобі піти звідси, ти не забудеш. 

— Цікаво, як це працює? Чому саме ці спогади залишаються до останнього?

— Бо до останнього в тебе є можливість повернутись, — зітхнув він, а я замислилась над його словами. 

— Отже, що виходить, незалежно від того, що ти пам'ятаєш про себе, останній спогад, який з тобою завжди, це твій тягар. Навіть, якщо ти вже навіть не знаєш хто ти, то тягар все одно з тобою, і якщо душоїд все ж забирає всі твої спогади, то ти йдеш у забуття з відчуттям провини? — обмірковувала я в голос.

— Виходить, що так, може саме тому на землі багато привидів саме з незавершеними справами і відчуттям провини.

— Ти зараз дійсно кажеш про привидів? — здивувалась я. — Реальних привидів на землі?

— Мел, ти ж не хочеш сказати, що після всього пережитого, і навіть після того, як привид власного сина тебе майже вбив, ти досі в них не віриш? — з насмішкою спитав він, а я дійсно не мала, що сказати на це. Бо так, я досі не вірю, що землею бродять привиди з невиконаними справами.

— Ну, вірю, звичайно, — не хотіла я зізнаватись в тому, що він потрапив у ціль.

— Та невже?

— А взагалі, з чого ти взяв, що привиди саме з відчуттям провини або чимось незавершеним, землею бродять?

— У фільмах і книгах так кажуть. Та і зважаючи на обставини, я б теж вошкався землею, якби в мене було щось незавершене, або… — замислився він. — Пробач, за делікатну тему, але чого твій син не відправився далі, чого його душа і досі у світі смертних? — спитав Алан, і мене наче обухом по голові вдарило і прийшло усвідомлення.

— Бо весь цей час я його не відпускала… — я здається тільки зараз зрозуміла всю серйозність ситуацій. — О Господи… Алан, що ж я за людина така! Мій син так втомився від того, що я ніяк його не відпущу, що вирішив краще мене забрати з собою. 

— До речі, я про таке чув, коли покійники забирають з собою ще когось, тепер хоч зрозуміла причина, — закивав він головою.

— Яка причина? Що мені робити тепер? 

— Ну логічно — це відпустити! Ну… або як варіант, але не подумай, я проти цього варіанту, це піти за ним, — говорив він серйозно і не було звичної ігривості в його голосі.  — У будь якому разі, якщо не відпустиш, то і не вийдеш звідси, тому ми повернулись до того, з чого починали. Є три шляхи, залишитись тут, а потім стати неприкаяною душею разом з сином, також можна повернутись до колій і все ж дійти до кінця і переродитись, чи потрапити в рай, чи можливо в пекло, я не знаю куди там веде та дорога, якщо чесно. Ну і варіант — це жити. Мелані, ти і є творець своєї долі, тому ти і вибираєш свій шлях.

— А ти? Ти вже розібрався з тим, як повернутись? Ти теж не даєш спокійно упокоїтись своєму другові?

— Я не знаю, — зітхнув він.

— Тобто?

— Я не пам’ятаю, щоб я потрапив у аварію через когось неживого. Я ні за ким не гнався, ніхто дорогу мені не перебігав та і нічого подібного. Тим паче на хлопця в плавках, я б точно звернув увагу посеред міста.