Розділ 22

Розділ 22

Я вдивлялась в текст, мабуть, годину, за цей час Алан встиг і чаю нагріти, і всучити мені щось їстівне, хоч їсти я і не хотіла, просто на інерції жувала. Я все намагалась зрозуміти, що цей текст може означати, але так досі і не збагнула. 

— Шукай красу в кожній душі…. Ловлячи світло, обіймай тіні, — повторювала я раз-за-разом, поки не почала головою битись об стіл, в самому буквальному сенсі.  

— Ти звичайно травмуватись тут не можеш, але я б не рекомендував сильно так битись, — поставив він чергове горнятко чаю біля мене, поки я вже просто поклала голову на стіл і дивилась на це горня.  

— Мені потрібні твої геніальні рішення!  — заявила я.

— Ти зараз дійсно, саме від мене чекаєш геніальності? — усміхаючись спитав він, і сів на ліжко, прямо навпроти моїх очей.

— До цього, в тебе не погано виходило, — видихнула я.

— Ти ж розумієш, що то було пальцем в небо! — не заперечував він того факту, що йому просто пощастило вгадати. 

— Везіння, до речі, це теж талант, — нагадала я.

— І що ми маємо, нагадай, — здався він, і я дала йому записаний текст, і тепер вже він почав в нього вдивлятись. — Може будемо тоді розбирати фразу не ціляком, а по частинах, — запропонував він. — Я просто бачу тут три частини, які треба зрозуміти, ну або дві, якщо придивитись. Може це завдання, які треба виконати?

— Можливо, — погодилась я з його припущеннями, бо і сама вже замислювалась про те, що це може бути завдання якесь. — Озвуч написане, — попросила я, бо буває таке, що одна й та сама фраза від різних людей, може мати різне значення.

— Ну, тут мені здається все просто, “Шукай красу в кожній душі”, я думаю тут мається на увазі, що кожна людина, щоб погане не скоїла, має в собі і гарні якості. 

— Маєш на увазі, щось типу заповіді про прощення? Зачекай, як же вона там звучала? — замислилась я. — Здається щось типу: “Якщо людям ви простите гріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А якщо ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам гріхів ваших”, — процитувала я слова священика, який намагався до мене це донести, коли я винила всіх, включно із собою, у смерті Сашка. А я то навіть чути не хотіла, хоч слова і відклались в моїй пам'яті, і достатньо часто випливали в голові, коли я вдома, на самоті, напивалась в річницю смерті сина. — І не питай звідки я то знаю, — я розуміла, що Алан знову поцікавиться звідки я це знаю, тому вирішила  одразу відрізати шлях до цієї розмови.

— Добре, але сенс всього нікуди не дівся. Здається нам з тобою потрібно прощення, щоб ми звільнились від свого тягаря.

— Сашко не тягар! — розізлилась я, хоч і розуміла, що він не це мав на увазі.

— Як і Денис, не тягар, але і ти, і я досі тут, отже щось йде не так, або хтось з нами не згоден. Як мінімум, саме через сина ти зараз тут.

— Що там далі по тексту, — вирішила я не думати про його слова, і зазирнула в записи процитувавши наступну частину. — “Ловлячи світло, обіймай тіні”, я не думаю, що це можна розбити на дві частини. Бо ну ловити світло ми точно не будем, як і тіні обіймати, бо це якось дуже буквально, що навряд чи відповідає дійсності.

— Так, це метафора, мабуть тут теж мається на увазі, що треба в людях не тільки гарне любити, а й приймати їх темну сторону, от як, наприклад, твою зарозумілість, я приймаю, вона мені навіть подобається, — підморгнув він мені, і я навіть не розуміла чи взагалі ображатись мені, і він продовжив. — Без цієї твоєї якості, ми б не продвинулись так швидко, тому я вдячний, що ти така розумна і знаєш про це, — моя щелепа навіть відвисла, від почутого, в буквальному сенсі. Я дійсно не знала, як реагувати на такий вислів прийняття мене.

— Ти чекаєш від мене компліменту у відповідь? — едине, до чого я додумалась, це бути стервом, але здається він не сильно образився, чи здивувався, тому я все ж знайшлась, що сказати. — Пробач, і дякую, що приймаєш мої заскоки, чесно, це дуже освіжає.

— Я три роки з людьми не спілкувався, мені здається, я можу вже будь-кого прийняти, аби це було не відображення в дзеркалі і не душоїд, — засміявся він.

— Ти дуже товариський, думаю, якщо ти б йому запропонував чаю, то і він би з тобою затоваришував.

— О, я пробував, він відмовився.

— Іди ти! — здивовано, я витріщалась на Алана, який зручно сидів на ліжку, поклавши ногу на ногу. 

— Жартую звичайно, — засміявся він. — До такого навіть я не дійшов би, бо то вже занадто.

— Фух… ти знаєш, а я повірила.

— От не помічав в тобі ознак простодушності, чи то ти так сильно в мене віриш? — підморгнув він і його зелені очі, наче стали ще більш шкодні.

— Кхм, — кашлянула я. — Давай повернемось до тексту.

— Окей.

— І так, що ми маємо? Що в першій, що в другій частині, сенс в тому, щоб прийняти своїх тарганів.

— Ну грубо кажучи — так! Судячи з усього, ми зможемо повернутись, тільки тоді, коли відпустимо всі свої тягарі, інакше ніяк.

— А як це перевірити? Ну типу, де той пункт прийому, який вирішує чи впорались ми з цим?