Розділ 17

Розділ 17

 Далі все було наче в фільмі жаху, незважаючи на наявність лампи, чудовисько вистрибнуло на нас із самої пітьми, наче весь час чекало, коли ж ми вийдемо з печери. Я встигла тільки закричати помітивши довгі пазурі і ікла, що виблискували від світла, а потім Алан повалив мене на землю, затуливши собою, після чого ми покотились схилом назад до печери, з якої щойно вийшли. Дивний звук схожий водночас на гелготання птахів і гарчання звіра рознісся вершиною гори і відлунювався від стін печери, наче душоїду хтось відповідає на його поклик. Лампа розгорілась так, що весь простір засяяв блакиттю, і я побачила перекошене від болі обличчя Алана. Мій страх за себе, відійшов на другий план, бо занепокоєння перевершило його. Алан лежав поруч, але не зовсім, тому мені довелось до нього підлізти.

— Що з тобою? Тебе поранено? — питала я і водночас мацала його, щоб зрозуміти де поранення, але їх не було, хоч чоловік і корчився від болі. — Алан, скажи щось, що відбувається? — непокоїлась я ще більше, адже зазвичай він мене заспокоює, а не навпаки. В якийсь момент мені здалось навіть, що він наче став прозорим, але я думаю, то все гра світла. 

— Ти не знайдеш поранень, тому годі мене мацати, — зупинив він мене рукою і я помітила, що  його дихання більш менш вирівнюється.

— Чому не знайду, я ж бачу що тобі боляче! — наполягала я.

— Поранення від душоїда зачіпає не тіло, а душу, — пояснив він.

— Але ти і є душа свого тіла! — нагадала я, а він видихнув і перекинувся на спину.

— Так, і тому я знову втратив частину спогадів. Я пам’ятаю, наче розповідав тобі хто я, але зараз я цього не згадаю, — сумно посміхнувся він, і я можу посперечатись на що завгодно, але точно побачила як в його очах стояли сльози.

— То я тобі нагадаю! Я це пам’ятаю! — надихнулась я тим, що все не так погано.

— Почути від когось і згадати самому, це різне, це так не працює… думаю, — доторкнувся він до мого волосся і заправив пасмо за вухо. — Але я радий, що не забув тебе, оце була б трагедія, — посміхнувся він вже більш щиро. 

— Довбень! — стукнула я його легенько, щоб ненароком і ці спогади не вибити, і помітила, що колір лампи знов став теплого відтінку. — Невже душоїд відступив? — здивувалась я. — Так просто?

— Нічого собі просто, — Алан зробив спробу підвестись. — А моїх спогадів тобі не шкода? Це, до речі, дуже важливі спогади, тому ця тварюка точно не голодною залишилась, тому і відступила. 

— На всякий випадок нагадаю, Ти — Алан Вуд, архітектор, а ще не поганий столяр, і ще дуже гарний компаньон.

— Дякую, — щиро посміхнувся він. — Отже, мені не страшні поранення, якщо поруч є людина, яка завжди нагадає мені хто я є в цьому світі. 

— В цьому, і в тому світі нагадаю, якщо знадобиться, — підморгнула я йому, і Алан розсміявся. 

Сміх, який розносився луною по печері, був набагато приємніший того моторошного гелготання, що було перед цим, тому я теж засміялась, але не від того що було смішно, це було наче полегшення від пережитого. Сонце нарешті осяяло своїми променями нашу печеру, і ми зрозуміли, що можемо безпечно, наскільки це можливо, спускатися зі скелі.

Я не скажу, що спускатись, набагато легше, ніж підійматись, бо я нагадувала собі котика, який заліз на дерево і не здатен злізти через будову своїх кігтів, але в моєму випадку не в кігтях справа, а конкретно в мені. Алан допомагав мені, коли ми піднімались, і так само він же допомагав мені спуститись, постійно вказуючи куди краще ставити ноги і де краще братись за виступи в скелі, щоб воно не відвалилось і я не опинилась внизу дуже швидким методом. 

— Здається мені, треба взяти парочку занять по скелелазінню, коли повернусь до життя,  бо ніхто не зна, які ще навички мені можуть бути в нагоді в майбутньому, — зітхнула я коли ми нарешті опинились майже близько до нормальної дороги.

— Якщо знадобиться компанія, то тільки скажи, — надихнувся Алан такій можливості.

— Так і зроблю, знайду тебе, витягну з коми, а потім підемо в гори. Але враховуючи, що ти вже декілька років прикутий до ліжка, є відчуття, що я не так і погано себе покажу на практиці на фоні схуднувшого тебе, — посміхнулась  я йому, але помітила, що як завжди мої жарти, не для всіх є жартами, і можливо він навіть якось спохмурнів замислившись над моїми словами. — Алан, пробач, я не хотіла тебе образити якщо що, — стало мені ніяково.

— А? — вийшов він із задуми і відмахнувся. — Ти про що, я не образився, просто замислився про те, що ти права. Мені потрібна буде реабілітація, і треба буде записатись в качалку, тому шукай мене після пробудження трішки довше, щоб я встиг привести себе в презентабельний вигляд, — його обличчя осяяла широка посмішка, і мені відлягло прям від душі, він не образився на мене. Невже він розуміє мій дивний гумор, на який часто всі ображаються? Це навіть приємно усвідомлювати, що хтось на мене не злиться, і можна розслабитись, а не постійно думати про те, як донести свою думку, щоб потім не почуватися винною.

— Я… просто подумала, що ти міг образитись на мої слова, — зізналась я.

— Було б на що ображатись, до речі навіть в тому стані я все одно краще впораюсь зі скелелазінням ніж ти, — засміявся він підморгнувши, і я зрозуміла, що тема вичерпана, навіть мені його в цьому не переграти, але я не відчувала себе переможеною чи ображеною, і для мене це теж було дивне і приємне відчуття, адже я звикла доводити свою правоту чи точку зору. Втім саме в цьому і полягає моя професія, відстоювати права.