Розділ 16

Розділ 16

Я сиділа в калюжі лабіринту з вихором емоцій, що в мені вирували. Що я побачила? Що це було? Це був Сашко? Чому він був там? Він знову хотів мене забрати з собою, як в тому просторі де я опинилась, коли потрапила в кому? Що це все означає? Моя голова працювала аналізуючи те, що відбулось, але це як збій, який постійно видає помилку і не хоче працювати як слід. Здавалось відповідь поруч, але я відмовляюсь її приймати. Ця сцена була така знайома, що я б воліла її не пам’ятати, бо не хотіла усвідомлювати те, що мій син прийшов за мною. Я розуміла і не розуміла водночас, але дещо я все ж усвідомила, хоч і не бажала приймати. Мене збила автівка, тому я потрапила на лікарняне ліжко. У вухах стоїть звук сигналу і того, як колеса скриплять по асфальту, а ще різкий запах паленої резини і металу. Я вибігла на дорогу не думачи, бо побачила там Сашка, який усміхнено тягнув до мене ручки, я не думала що я роблю, і навіщо… це був імпульс, я побігла і все, і він знав, що я побіжу до нього. 

Сашко був одягнений в ту саму смугасту футболку і зелені шорти з динозаврами, в яких він був коли помер. І я навіть не замислилась, що то дуже легкий одяг для осені, бо я не думала, коли бігла до нього. 

По камерам відеоспостереження, мабуть вирішили, що я самогубця, адже кинулась під машину одразу вийшовши з роботи. В поліції точно не припустили б, що мене намагався вбити мій же син, який був мертвим вже сім років.

Я продовжувала сидіти у воді, і цього разу сльози в мене не текли, я була в ступорі від усвідомлення того, що відбулось, я не знала куди мені йти далі і що робити, в мене наче відбувся збій програми, яку я налаштовувала під себе роками. Я намагалась переконати себе, що це мені привиділось, але не виходило, бо я дійсно згадала той пізній осінній вечір, коли мене збила машина, коли переляканий водій авто підбіг до мене, в нього теж по на лобі виднілась цівка крові, він одразу дзвонив у швидку, і в цей момент біля мене присів мій хлопчик якого ніхто не бачив окрім мене, він посміхнувся і я почула його голос в себе в голові, хоч губи в нього і не ворушились.

—  “Як ти і хотіла матуся, ми тепер будемо разом”, — після цих слів він розтанув у повітрі, а я втратила свідомість, опинившись потім в темному лісі.

Поки я сиділа на землі, стіни лабіринту здавались як ніколи високими, а тиша була гнітюча, єдине радувало, хоч душоїда, чи як там його обізвав Алан, не було поруч, але я була б не проти, щоб він забрав ці спогади, що так недоречно повернулись до мене. 

Але не минуло багато часу, як я почула звук, що нагадував кроки, які  наближались до мене. Хоч всього мить до цього, я була не проти зустріти монстра, але щось я вже передумала і точно не бажала цієї зустрічі. Все моє тіло напружилось, готове зірватись з місця за нагоди, але я видихнула, коли побачила знайоме обличчя, що з’явилось з-за рогу.

Алан, коли побачив мене теж просяяв, судячи з усього він мене шукав, і одразу прискорився, коли я з’явилась в його полі зору. Я спочатку не звернула на це уваги але до мене дійшло пізно, що ми опинились по різні боки від цієї калюжі, і я не встигла його попередити, як він не вагаючись ступив в неї зникнувши так само, як і я до цього. 

В цей момент я дійсно не знала, що робити, я ж не могла піти за ним, бо і так по суті ноги були у воді, а отже я не могла послідувати туди в його кошмарні спогади. Я почула знову як булькнула капля в воду, але вода залишалась спокійною, через деякий час все повторилось ще два рази, після чого Алан з’явився, весь сполотнілий. Його безтурботність  зникла, наче її і не було. 

— Пробач, я не встигла тебе попередити не ступати у воду, — тільки і змогла я сказати, а він підняв на мене погляд, який виражав спустошеність.

— Я так розумію, що ти теж це пройшла? — спитав він, хоча більше констатував факт.

— Ага, здається я побувала в своєму персональному пеклі, — зізналась я і зітхнула. — Втім, я згадала, як я потрапила на лікарняне ліжко, — натягла я на обличчя подобу усмішки. 

— О! — здивувався він, і підвівшись на ноги підійшов до мене і допоміг встати, бо я все ще сиділа на землі і частково в воді, і мене це зовсім не бентежило. — І що ти відчула, коли дізналась? — поцікавився він, а я якийсь час мовчала, усвідомлюючи свої відчуття стосовно моїх знань. — Когось треба буде покарати по поверненню? — уточнив він, не розуміючи причину мого зволікання.

— Ні… — помоталала я головою. — Я дізналась… — запнулась я, але продовжила, бо то треба було озвучити, щоб воно не мучило мене зсередини. — Дізналась, що мене хотів вбити мій син, — я це все таки сказала. Алан дивився на мене, усвідомлюючи почуте.

— Пробач за нетактовне питання, а в тебе ще є діти? 

— Ні, в мене був тільки Сашко.

— Щось я мабуть не зрозумів в достатній мірі, щоб усвідомити почуте, — зізнався він.

— Ти все правильно зрозумів, мій мертвий син хотів мене вбити, — повторила я це ще раз в голос, усвідомлюючи як це дивно звучить, навіть для тих, хто зараз боровся за те, щоб повернутись в своє тіло. — Він з’явився посеред дороги, і я побігла до нього, звичайно, після цього мене збила машина, що логічно. Але от слова, що він мені сказав, коли я втрачала свідомість, досі заганяють мене в ступор.

— Я б сказав, що вся ситуація вганяє мене не те що в ступор, а в депресію, — здивовано дивився Алан на мене, не розуміючи, як я все ще зберігаю самоконтроль в цій ситуації. — Але мені тепер цікаво, що міг тобі сказати п’ятирічний хлопчик, що тебе це так озадачило.