Розділ 15

Розділ 15

Алан заскочив на стіну навіть не задумуючись, в той час як я, з відвислою щелепою, за цим спостерігала. Як виявилось, в свій час він займався паркуром, тому таке для нього не складно. А мені не складно ходити, мабуть тому, навіть думки не виникло б залізти на ту стіну і так пройти цей лабіринт, якби він про це не сказав.

На початку було легко, ми йшли вперед декілька разів звертаючі, бо не було іншої дороги, але потім почались розвилки, і я довіряючи Алану, сподівалась, що він розуміє, як вибрати правильний шлях, бо він же повинен бачити зверху цілісну картинку.  

— Ти певен, що мені сюди? — кожного разу перепитувала я, і кожного разу його відповідь ставала все менш впевненою, і в якийсь момент я так замислилась стосовно цього лабіринту, що втратила Алана з виду. 

Я задрала голову вверх, очікуючи, що він іде по сусідній стіні поруч зі мною, але я його не побачила. Я навіть не чула його кроків чи насвистування “Блакитної пташки” саундтреку з аніме, якими він супроводжував свою ходу весь час. Серце наче удар пропустило, бо після того, як я зустріла Алана, ще не залишалась на самоті. А залишитись одній в місці, з якого я взагалі сама ніяк не виберусь і зовсім не смішно.

— Алан? — гукнула я його, але у відповідь була лише тиша, тому я гукнула ще гучніше. — Алан ти де? — у відповідь було тільки відлуння мого голосу. — Це не смішно! — говорила я наче сама з собою, хоча може так воно і було, бо відповідь я так і не дочекалась. 

Я пройшлась трішки вперед бо помітила, що там поворот вліво є, і зазирнувши туди я не знайшла нічого нового, така ж дорога по якій я йшла і до цього. Але я припустила, що може Алан оступився і впав, втратив свідомість, тому не відповідає, але його тут не було, ніде не було видно, і стіни наче стали вищі, чи може це мені все здавалось через страх бути покинутою тут.

— Він не міг втратити свідомість від падіння, — пояснювала я собі. — Він просто не міг впаси, це по-перше, а по-друге ми тут духи, ми не можемо втратити свідомість, чи не так? — щось вже не впевнена я була в своїх же судженнях. — Може щось сталось з ним у реальному світі, тому і душу його туди потягнуло? — осяяла мене така думка і тут я заклякла, від усвідомлення малесенького нюансу. — Лампа ж була у нього, — проговорила я ледь чутно. — А як я зможу від монстра відбитись без лампи? — я одразу відчула якусь слабкість в ногах, і притулилась до стіни не розуміючи, що робити далі. — Повернутись? Але як це зробити самотужки і без захисту, та і куди йти якщо вихід все рівно скоріш десь тут, отже, треба йти далі, а як з’явиться монстр треба буде дуже швидко бігти, щоб не наздогнав, я вже тікала від нього, — самозаспокоювала я себе і продовжила йти далі обираючи шлях вже самотужки. 

Я вела рукою по стіні, щоб візуально і тактильно запам'ятовувати куди звертала, і в якийсь момент мої пальці промайнули дивний виступ на стіні, що я зупинилась і повернулась, щоб роздивитись, те що я намацала. Мої очі розгледіли якісь цифри, чи то було число 511,  чи то було S11 перша цифра чи буква настільки стерлись, що було складно розпізнати, що то конкретно, бо можливо взагалі це слово якесь типу SII, я не розуміла. Але згадала, що це не перший раз вже випадають такі моменти. Тільки зранку ми натрапили на число 14 біля ініціалів Алана, а ще здається були якісь цифри в тому місці де я йшла по коліям. 

— Можливо,  це якийсь ключ… — осяяло мене. — Чи може відлік часу… хоча ні, числа здається в хаотичному порядку з'являються, отже не відлік, бо якщо я правильно пам'ятаю були ще 7 і 8… ох…мені потрібен мій записник і ручка… — зітхнула я. — Дуже складно все тримати в голові, щоб по ітогу щось зрозуміти. Мені потрібно то все занотувати, бо щось мені здається не просто так ці всі числа з’являються. 

Я пішла далі, заглиблюючись в цей кам’яний лабіринт і сподіваючись хоч на щось у кінці. 

_______________________________

Алан йшов по стіні вдивляючись в  обриси лабіринту і перебираючі в голові можливі ходи, щоб Меланія дійшла до того місця, що йому треба було їй показати. За звичкою він насвистував або наспівував щось, і це давала йому змогу концентруватись, бо ще за життя звик працювати під музику. 

В якийсь момент, коли настала пора чергової розвилки, він сказав їй куди йти, але у відповідь не почув вже звичного і такого бісячого “Ти впевнений?”, спочатку думка промайнула, що нарешті вона йому довірилась, але ця думка не зачепилась в голові, бо одразу ж виключилась з можливих, Меланія не промовчала б. Алан глянув вниз, але там нікого не було, хоча він міг заприсягтись, що щойно вона там була в своєму бежевому тренчі тримаючи руки в карманах.

— Не зрозумів, — зупинився він і витріщився в порожнечу. 

Він був на стіні, а тому йому багато чого було видно, і не було важко позаглядати в різні сусідні коридори. Може вона відволіклась чи зупинилась, а він не помітив. Але озираючись довкруги, Алан її не бачив. 

— Вона ж не могла повернутись? Точно не могла ж? — якось він був не впевнений, в діях цієї жінки, бо наче можна було очікувати від неї що завгодно, якщо вона вважатиме це правильним. Тому Алан пройшовся по стіні в зворотньому напрямку все так само зазираючи і в сусідні коридори, але нікого не було видно.  — Мел, ти ж не могла крізь землю провалитись?! — сказав він достатньо гучно, але почув тільки себе. — Меланія, як тебе там по-батькові не знаю, але це не смішно! — починав він якось натсторожуватись. — Агов! — гукнув він ще гучніше. — Ти чула, кажу що це не смішно! Куди ти зникла? — все гучніше і гучніше він кричав, але відповіддю була тільки його власна луна, що відбивалась від стін печери. — Отакої… — присів він на стіну. — Здається я загубив єдину людину, що могла мені допомогти звідси вибратись, — відчув він відчай, що почав наростати в ньому, але зненацька зрозумів, що можливо був сенс в її словах стосовно того, що треба пройти лабіринт тим шляхом, який був задуманий з самого початку. Тому Алан спустився на землю і увійшов у лабіринт щоб, спробувати зрозуміти, куди ділась Мел з того місця, де вона йшла.