Розділ 14

Розділ 14

Я вдивлялась в цю височінь намагаючись роздивитись, що там всередині. Там було темно і водночас все видно, а ще неймовірно зелено. Більшість всього, що я встигла побачити огортав яскравого кольору мох, наче це не гора, а флораріум зі своєю мікрофлорою. Я колись купувала собі додому флораріум з сукулентами мохом і папороттю, бо він видався мені на прочут гарним, але через півроку всі рослини там загнулись, бо їм чогось не вистачало, можливо моєї уваги, або її навпаки було забагато. 

— Ходімо, — сказав Алан і зник десь за валуном, поки я вдивлялась в прірву печери.

— Зачекай! — гукнула я, і поспішила за ним, бо не хотіла тут одна лишатись. Хоча навряд би він мене кинув.

За каменюкою виявилось щось схоже на вхід в цей розлом, але пологий, коли я обережно спустилась, не без допомоги Алана, до чогось, що більш було схоже на якусь місцину, де можна стояти рівно, то одразу відчула вологість, що була в печері.  

— Ого, — вже з середини я побачила масштаби і красу цієї місцевості. — Це неймовірно! Якби таке існувало на землі, то це було б дуже популярне туристичне місце. 

— Тому мабуть добре, що його не існує на землі, бо всюди вже було б сміття і печеру з рослинами розібрали б на сувеніри, — підмітив він.

— І то правда, — не могла я не погодитись. — І куди нам далі? — поцікавилась я, бо коли очі пристосувались до освітлення, я помітила купу ходів, наче ця гора, це великий мурашник, в який ми влізли, і від цього усвідомлення мені чомусь стало моторошно. — А хто тут живе?

— Ну… — протянув він. — Взагалі я тут жодного разу нікого не зустрів, але є припущення, що тому душоїду треба ж десь жити, — знизав він плечима.

— То виходить він звідси виліз, коли стрибнув на нас з гори! 

— Можливо так і є.

— А шо ще за “душоїд”? Скільки ще імен ти дав тій істоті? 

— В мене було багато часу для творчості, і взагалі, ходімо, в нас є лампа, тому нам нічого боятись, близько воно точно не підійде.

— Мені так подобається твій оптимізм, який граничить з дурістю, — зітхнула я. —  Без образ!

— Я все ще можу пожертвувати твоїми спогадами і скинути тебе вниз, щоб ти там опинилась швидше, і нікого не зустріла по дорозі.

— Нікого, окрім апостола Петра… ні дякую, я мабуть відмовлюсь, і все ж покладусь на твій оптимізм. 

— Отже, ходімо? — уточнив він. 

— Так, веди мене куди збирався, —  обійшла я його і майже вирвалась вперед, коли почула його бурчання під носа. 

— І чого б це, ця жінка відмовилась від швидкого спуску… прям цікаво, — сказав він, а я різко повернулась і грізно поглянула на Алана, бо він навіть не вдавав, що не хоче щоб я то почула, — Що знов не так? — спитав він з посмішкою на обличчі. 

— Все так.

— Отож бо й воно.

— Ми йдемо?

— Йдемо, — відчепив він ліхтар від поясу і взяв нарешті в руку. — Але там місцями темненько, тому це знадобиться ще й за призначенням, — І Алан все ж обійшов мене бо світло і знання шляху були тільки у нього. 

Ми зайшли вглиб печери, яка постійно петляла і вела нас вниз, іноді ми виходили на такі собі тераси де знову можна було побачити цей живописний розлом з зеленню, і чим нижче ми спускались тим я більше могла роздивитись місцевість. Де-не-де в скелі з'являються камінці схожі на кришлать, білі і прозорі, і якби це була якась туристична локація, то вони мабуть би сяяли, щоб додати магічності цьому місцю, але на жаль це не туристична локація. З вологої рослинності капала вода, створюючи звук дощу в закритому просторі, що відображалось луною, і виникало враження, що тут тропічний ливень. Стіни в темних тунелях по яким ми йшли були вологими і слизькими,  дуже противними на дотик, і  я навіть не зрозуміла навіщо вирішила доторкнутись до них, адже  тепер це відчуття мене переслідує. 

В якийсь момент нашого спуску ми опинились не там, де я думала ми повинні бути. Звук води був меншим, і тут не було такої рослинності. Ми вийшли в зовсім іншу велетенську печеру, де вже не проглядувалось небо крізь розлом але і темно не було. Тут був камінь, рівний камінь, наче хтось штучно вирізав то, але вкритий густим мохом бо тут точно ніхто не займався прибиранням. Великі валуни складались в якусь послідовність, і тільки коли ми обійшли то з іншого ракурсу, я зрозуміла, що це все складалось в лабіринт. 

— Ну ніхріна ж собі, — видала я, від здивування.

— Пані юрист, хіба вам можна так висловлюватись? — кинув на мене Алан, награно здивований погляд.

— Ой і що ти мені за це зробиш? Вб'єш? — відмахнулась я, і ми вдвох засміялись. Чорний гумор ніколи ще не здавався мені більш доречним ніж тут.

— Я так розумію, ти неймовірно приголомшена тим, що побачила.

— І як же ти здогадався, — фиркнула я.

— Ти мабуть не помітила цього, але я достатньо кмітливий.

— Так-так, звичайно помітила, але краще поясни мені все ж, що ми тут робимо? Ну ти ж не хочеш сказати, що щоб повернутись до життя, потрібно просто пройти цей лабіринт і в кінці буде нагорода — життя.