Розділ 13

Розділ 13

Ми зійшлись на тому, що згодом все згадається і розберемось, що і до чого, а зараз потрібно йти далі. Поступово ландшафт змінювався, з лісного на більш гірський, дерев ставало все менше, великих валунів все більше, а з часом ми взагалі почали дертись вгору. Алан прикріпив лампу собі до пояса, щоб вона не заважала сходженню. А ще він допомагав мені з підйомом, бо скелелаз з мене нікудишній, якщо вже по чесному. Я і по деревах то не багато в дитинстві лазила, а тут скелі. Хоч як не крути, а в Алана це виходить дуже добре, він навіть не захекався на відміну від мене.

— Скажи… — переводила я подих. — А як так сталось, що ти в якийсь момент вирішив залізти на гору? — не розуміла я цієї чоловічої тяги всюди понишпорити, і особливо там де найнебезпечніше. 

— А що тут незрозумілого, все ж логічно. Мені треба було знайти найвищу точку, щоб зрозуміти чи є тут, може, якісь поселення, — пояснив він.

— Це було до, чи після того, як ти зрозумів, що ти не в світі живих? — присіла я щоб перевести подих, хоч фізичної втоми і не сильно відчувала.

— Я б сказав, що це було під час того всього. Я дуже довго не міг остаточно все це усвідомити і постійно заперечував, що таке можливо, — приземлився він поруч зі мною. — Розумієш, коли є хтось, хто може все пояснити, це набагато легше прийняти, ніж коли ти сам до цього приходиш. Тим паче я ніколи не вірив в паронормальне, а в якийсь момент сам став привидом, тому це до біса складно було усвідомити, — поправив він свое розкуйовджене волосся. — Мабуть, ти теж в якийсь момент подумала про важкі наркотики, я напевно місяць думав, що під кайфом і все мені ввижається, і мої понівечені відображення у озері, і чудовисько, яке полювало на мене, після чого зникали частини спогадів, і той факт, що я не хочу ні їсти ні спати. Але якщо чесно, я здається ніколи не приймав наркотиків у реальності, тому навіть не знаю як воно повинно бути під кайфом… у всякому випадку я так думаю, бо ця гидота мені завжди здавалася марною тратою і часу і грошей, які не так вже й легко заробити, — його зізнання про можливість того, що я під кайфом здавались мені такими знайомими, наче він читав мої думки. Але я навіть не подумала про те, як йому тут було складно одному.

— І як же ти прийняв ситуацію в якій опинився? Що змусило тебе повірити в те, що ти привид?

— Це сталось коли я дійшов до крайності, і вирішив з усім покінчити.

— Тобто, ти вирішив убити себе? — здивувалась я його одкровенню.

— Так, бо вже не міг все терпіти, в мене почав їхати дах, а спасіння все не було, і я вирішив втопитись в єдиній водоймі, що тут була. Це була моя геніальна ідея, бо більше я не вигадав як тут можна вбитись, до цієї гори я дійшов пізніше, — підмітив він. — Тому я пішов у воду, вперше з того випадку з Денисом, я зайшов у воду глибше ніж по пояс і занурився. Яке було моє здивування, коли замість бажаного спокою я опинився у власній палаті де дивився на своє понівечене тіло не через відображення озера. Я провів там тиждень, а може й більше, намагаючись повернутись в себе, але в мене не виходило. Втім цей час дав мені змогу зібрати мої думки до купи. Я хоча б бачив людей, які заходили до палати, розмовляли між собою, я з задоволенням слухав лайку прибиральниць і санітарів, бо це вже було більше ніж нічого, — похмуро посміхнувся він. — До речі, треба коли повернемось, сказати лікарям щоб в палаті людей, які лежать в комі, хоча б телевізор вмикали з новинами, — нарешті посміхнувся він більш весело, і від цієї його заяви я засміялась.

— То ти повернувся сюди, щоб знайти спосіб повернутися в своє тіло?

— Це сталось випадково, я ж не знав як то все працює, і якщо чесно, я не хотів сюди повертатись, бо це місце не видалось мені привітним, адже саме тут я вирішив померти. Я був ладен сидіти там біля свого тіла скільки можу, дивлячись на те як гояться рани. Інформацію про те, що я потрапив в аварію, я дізнався від лікарів, коли вони між собою говорили, щоправда я здивувався тому, що розумів їх, адже вони говорили італійською.

— О! Perfettamente! То пан Алан знає італійську? — посміхнулась я. — Це ти в дитбудинку вивчив її?

— Certamente no! Я здається вивчив її бо почав працювати в Італії, — знизав він плечима. 

— Отже ти архітектор, що працює на якусь італійську компанію, — констатувала я. — Виходить ти талановитий, і до речі, тоді дійсно можливо, що наші дороги все ж якось пересіклись, бо три роки тому я здається бувала на околицях Мілану, мабуть по справах, але то не точно, бо моя пам'ять ще не відновилась повністю.

— Мої спогади зникли, а твої ще не відновились, от так і зустрілись два забудьки, — засміявся він.

— Так, давай йти далі поки не стемніло, — нагадала я.

— Добре-добре, сподіваюсь ти відпочила, бо далі дорога ще складніша.

— Сподіваюсь, ти пожартував,  — зиркнула я на нього з підозрою, сподіваючись на те, що він хоча б підморгне, але він того не зробив. І як виявилось, він і не пожартував.

Ми дерлись вгору наче ті скалолази, я дізналась наскільки в Алана сильні руки, бо він мене і підсажував і підтягував, щоб я  не відставала. Він мені дуже сильно облегшив підйом, якого посуті і не було б, якби він мене сюди не потягнув. Чи варто казати, що я декілька разів ледь не зірвалась вниз, при цьому дуже сильно злякавшись, бо страх померти нікуди не дівся. І на питання “що буде як я розіб’юсь?” Алан просто сказав, що пропаде частина спогадів з життя і можливо буде трохи боляче, але то не точно. Він наче зовсім цим не переймався, але я не могла не перейматись.