Розділ 11

Розділ 11

 _______________________________

Деякий час Меланія наче загіпнотизована дивилась на полум’я поки я мудрував з лампою. Я розумів, що вона злякалась, і хотів дати їй час для самозаспокоєння, адже я і так зробив все що міг. Але помітив, що вона знову почала тремтіти. Невже жінка настільки занурилась у свій страх, що боїться навіть від думки про монстрів? Чи, хтозна, про що взагалі вона думає зараз, хто зрозуміє тих жінок?! Не я точно, тому мабуть все ж треба запитати як вона. 

Я підійшов до неї і обережно поклав руку їй на плече, вона не злякалась, що радувало, але несміливо поглянула на мене своїми майже прозорими сірими очима, наче боялась спитати про щось.

— З тобою все гаразд? — поцікавився я. — Тобі все ще страшно?

— Ні, — похитала вона головою, і її волосся підстрижене в каре хиталось в такт. — Я…замерзла, і…чесно трохи зголодніла. — повідомила вона і її зізнання мене здивувало. 

Я забув, що таке мерзнути і відчувати голод. Я їм час від часу, щоб не забути як воно, а не тому, що хочу їсти, чи помру з голоду. Тут не можна померти з голоду, тут немає базових потреб організму, бо ми тут не зовсім у фізичному тілі. Мабуть, вона то відчуває тому, що тут досить нещодавно, і її розум ще пам’ятає як воно, хотіти їсти, і мерзнути. 

Заздрю….

— Сядь ближче до вогню, і зніми верхній одяг, щоб він висохнув. Все знімати не пропоную, бо тут немає нічого, в що можна переодягнутись, — нагадав я, і вона наче зашарілась, чи мені здалось. Я тим часом повісив і свій шарф на гачок для одягу, що зробив з гілля дерев, щоб він трохи протрях.

— Ти маєш рацію, — погодилась Мел, і підвелась, щоб зняти свій тренч. — Куди його можна повісити? — запитала вона озираючись.

— Давай сюди, — я взяв її одежину і відійшов, щоб приладити її недалеко від печі і свого ж шарфа, там я  зазвичай і гриби сушу. 

Коли я повернув голову, то помітив, що вона і кофту почала стягувати, застрягнувши при цьому в вологій горловині, яка зробилась не такою еластичною, щоб з легкістю з неї вискочити. Я завис від неочікуваності, але одразу відвернувся, хоч можна було цього і не робити, бо в неї  під кофтою була ще майка, яка трохи закотилась, але все ще обліплювала її тіло.

Незважаючи на коротку мить, за яку я встиг оцінити струнку жіночу фігуру, дещо все ж привернуло мою увагу, і я вирішив не вдавати, що нічого не бачив, бо цікавість була вище за це. 

Я побачив у Меланії рубець внизу живота, особливо я встиг роздивитись коли вона зняла ту кляту майку, щоб викрутити, а потім одягнути назад. Здавалось, їй взагалі було байдуже стосовно того, дивлюсь я, чи ні, чоловік я, чи ні…, але стосовно рубця я зрозумів, що десь вже бачив таке, можливо навіть в фільмах, тому спитав перше, що прийшло в голову.

— В тебе є дитина? — не витримала моя цікавість. 

І саме в цей момент Мел пополотніла і заклякла від мого питання, на її обличчі був дивний вираз, жаху і жалю. А потім вона тихенько відповіла:

— В мене був син. 

Я відразу зрозумів, що зачепив дуже болючу тему, але не знав, як з неї виплутатись.

— Пробач, я не хотів… просто…. рубець… він наче, як від кесаревого розтину, — вона опустила очі на свій живіт провівши обережно пальцями по відмітині і підтвердила.

— Так, ти не помилився, мені робили кесарів розтин, через передлежання плаценти.

— О боже, що воно таке? Я мабуть, пропустив цю серію в доктор Хаусі. Це щось небезпечне? — жінка навіть посміхнулась від моєї реакції.

— Для сучасної медицини ні, а колись так. Можливо в давнині при таких пологах помирали і дитина і породілля. — замислилась вона. — Цей діагноз значит, що плацента прикріплюється до нижньої частини матки, перекриваючи дитині природний вихід. 

— То, ось так твій син….

— Ні, — похитала вона головою. — Мій хлопчик помер, коли йому було майже п’ять років.

— Якщо не хочеш, то можеш не казати, — попередив я, але вона продовжила.

— Це важко, але це було давно, тому я вже майже пережила це, — її вимушена посмішка говорила про протилежне. —  Я повинна згадувати Сашка час від часу, інакше ніхто не знатиме, що він існував, хоча я ні хвилини не забувала про нього, — вона сіла на стільчик і обійняла себе руками, наче так їй буде легше, наче це самий природній її жест в таких ситуаціях, який захистить її ментальний стан, а я шкодував що мій шарф і досі вологий і я не можу на неї його накинути. — Мій колишній чоловік — Влад… — почала вона, і я відмітив для себе, що вона розлучена, отже незаміжня. Хоча для чого мені ця інформація в загробному житті, я ще не розумів, а вона продовжувала свою історію. — …був непоганою людиною, але дуже вже відволікався на ігри в телефоні. Я була вдома займалась хатніми справами, у нас був новий приватний будинок на околицях Києва. Чисте повітря, не сильно чути шум автівок, що могло б бути краще? Поки я займалась хатніми справами, вони пішли гуляти, куди і завжди ходили майже щодня — до річки.  В той час, як чоловік відволікся на телефон, малий займався вивченням всього, що його оточувало, адже після міста, життя на природі його дуже захоплювало, весь світ був відкритий для ознайомлення, — зупинилась вона, щоб зробити глибокий вдих. — Їх не було приблизно годину… а потім… Влад влетів в дім із Сашком на руках, в паніці не знав що робити, ми викликали швидку, але поки вони доїхали наш син перестав дихати, — знову запала тиша і я затамував подих від очікування того, що послідує далі. — По словам чоловіка, в Саши спочатку відмовили кінцівки, йому стало страшно і він почав плакати, тоді Влад і спохватився відволікшись від телефону.