Розділ 10

Розділ 10

Кімнату охопила темрява…

Я наче знову повернулась в той ліс, де тікала від чудовиська, хоч тоді і не знала, що він не заподіє мені шкоди. Зараз моє серце загупало від реальної загрози, адже цей монстр міг мені нашкодити так, що я не в змозі буду повернутись.  Я завмерла намагаючись не видавати зайвих звуків, бо Алан теж затих. Я брала з нього приклад, адже по часу виживання, він був кращим за мене.

Важкі, повільні кроки почулись ліворуч від будинку і моє серце закалатало з новою силою, я важко дихала хоч і намагалась це робити якомога тихіше, закривши рота руками, але здавалось, що гупотить прямо в мене в голові, і через це я погано чула, що відбувається довкруги. 

Час наче сповільнився…

— Алан, — якомога тихіше прошепотіла я, і протянула руку в темряву, щоб доторкнутись до нього. Очі ще не звикли до пітьми, а того світла що просочувалось крізь щілини під дахом, було недостатньо щоб добре бачити. 

— Тссс…, — почула я тихеньке сичання, мабуть то Алан радив мені замовкнути і не базікати зайвий раз. 

Але він не знав, як мені зараз було моторошно. Якби я була одна, то вже стрімголов кудись неслась би подалі від цього монстра. Але я зачинена в будинку, який відверто не виглядає так, що міг би захистити мене. Навпаки, я відчувала себе загнанною в пасту, як пташка в маленькій клітці, а довкола броде кіт, який може однією лише лапою мене звідси витягти і роздерти, варто тільки втратити пильність. Мені не подобається відчуття безвиході, в яку я потрапила, і щоб остаточно не з'їхати з глузду мені потрібен цей незнайомий чоловік, щоб я розуміла, що не сама в цій пастці, щоб не побігла геть від сраху. 

Я сіпнулась від того, що до мене  в темряві доторкнулись, але на щастя я не видала звуків. Алан несподівано пригорнув мене до себе, і в будь-якій іншій ситуації я скоріш за все стала б пручатись і сваритись стосовно того, що він розпускає руки, але саме зараз, мені потрібні були його обійми. Не зважаючи на вологість одягу, присутність Алана і його тепло, заспокоювали мене, і саме завдяки його обіймам я зрозуміла, як я до цього тремтіла.  

Я продовжувала чути кроки, і щілини, в які просвічувало світло, іноді темніли, від чого я навіть затримувала подих. Потім мені здалось, чи то дійсно так було, що крохи поволі стихали, а з цим і я більше заспокоювалась. Мої очі нарешті пристосувались до цієї пітьми і я навіть відчула запах диму, яким пропах одяг чоловіка, що мене обіймав. Алан пах лісом, димом і чимось ще схожим на бергамот, з приміссю чогось особистого. Цікаво, а чи має душа свій особистий запах так само, як і тіло людини? Якщо так, то Алан мав приємний аромат. Я чула, чи можно сказати відчувала його серцебиття, і воно було розмірене, він був достатньо спокійний, адже контролював ситуацію, на відміну від мене. А потім злякався навіть він, бо в якийсь момент в його печі тріснуло поліно і загорілось полум'я освітлюючи кімнату своїм теплим мерехтливим сяйвом.

— От трясця! — вилаявся він, і відпустив мене, від чого мені стало прохолодно, але вже не страшно.

— Вже можна говорити? — пошепки спитала я.

— Так, воно пішло, це можна навіть по вогню судити. 

— Як це? — не зрозуміла я про що він.

— Біля того чудовиська гасне все полум'я, я нажаль не звернув на піч увагу, перед тим, як воно навідалось. Тому я і говорив, що зазвичай монстр вибирає несподіваний час для появи, коли ти максимально неуважний. 

— Але чому воно пішло так швидко?

— А тобі сподобалась його компанія? — здивовано поглянув він на мене.

— Ні-ні-ні, ніколи! Просто дивно це, — відвела я погляд втупившись в підлогу. — Здається, наче воно просто прийшло себе показати.

— Не думаю, що це так, — замислився Алан і підійшов до дверей, повільно розчиняючи їх.

— Що ти робиш? Може не варто поки відкривати?! А якщо він досі там причаївся?! — запанікувала я.

Алан відкрив двері тільки щоб визирнути. Мені не було видно, що він там бачить, тільки лише в кімнаті стало від цього світліше.

— Ну, що там? — поцікавилась я.

— Я припускав, що чудовиська могло щось відлякати, бо це вперше він так швидко пішов навіть не намагаючись знести дім.

— Що знести? Жартуєш?

— Навіть не намагався. Але я все ж був правий, — Алан повернувся до мене і його обличчя осяяла щаслива посмішка. — Здається ти принесла з собою дуже корисну річ! — він відкрив двері сильніше і вказав на лампу, яку я залишила на столику, на терасі. Її вогонь горів якимось синюватим кольором, і достатньо яскраво, щоб я втупилася в неї поглядом і не помічала нічого іншого.

— Я здогадувалась, що ця лампа незвична, бо вона не б'ється навіть при падінні.

— А тепер поглянь трішки далі, — казав він, і я відвела погляд від лампи і глянула вперед на обрій.

— Дідько!! — я аж відсахнулась. 

Вдалині, але так, що мені було добре його видно, між деревами сидів той, хто щойно ходив довкола будинку. Він показував свої довгі ікла в химерному хижому вищурі, але не наближався, бо погляд цього монстра був прикутий не до нас, а до лампи. Потім це страхіття наче розтануло в повітрі, і полум'я лампи стало звичного кольору.