Розділ 9

Розділ 9

В якийсь момент свого життя, я розмірковувала над тим, щоб закінчити його. Бо я не бачила сенсу в продовженні існування. Це було так давно, але здавалось наче тільки вчора, втім, якщо порозмірковувати, то все ж на диво вже пройшло сім років з того часу. Здавалось, що змінилось в моєму житті? Я так само живу на автопілоті, виконуючи свою роботу віддаючись тільки їй. Коли востаннє я мандрувала заради відпочинку, а не по роботі? Коли я відпочивала з подругами і просто теревенила з ними ніпрощо, співаючи пісні в караоке і поїдаючи тонни суші? Це все було наче в минулому житті, бо після смерті Сашка я загнала себе майже в монастир. 

Коли я була ще юна і дивилась фільми чи читала книги, то завжди скептично відносилась до таких моментів, завжди казала, “ну ви молоді і здорові, ще народите дітей і все буде гаразд, нащо так заганятись, ви ж є один в одного, адже насамперед ви разом і ви є сім'єю, з дитиною чи без”. Але яка ж я була дурна…. Єдине, що я зрозуміла це те, що неймовірно складно пережити загибель дитини особливо, коли причиною є недбалість одного з батьків.

 Дуже складно залишитись в тих же стосунках, коли постійно звинувачуєш в трагедії свого партнера. Але навіть так, я не переставала звинувачувати і себе, навіть після того, як наша сім’я розвалилась і ми з чоловіком розлучились. Я весь час перемотувала в голові події того дня і оцінювала свої дії, чи все я зробила правильно, чи не було якоїсь моєї фатальної помилки. Але єдина моя помилка була, відпустити чоловіка з сином гуляти удвох, знаючи, що батько навіть на природі частенько залипає у відеоігри в телефоні. По цій причині я досі не можу собі цього пробачити, хоч Влад винить себе ще більше. 

Коли ми розлучались, ніхто не хотів залишитись жити в домі, де було купа спогадів про нас трьох, тому ми його продали розділивши гроші порівну. І він і я купили собі нові квартири, я в Харкові, а він залишився у Києві. Здається, в ньго нарешті з’явилась нова дівчина. Наші спільні друзі говорять, що непогана, і він завдяки їй нарешті почав радіти життю, і я за нього теж рада, щиро, бо мене не відпускає мій смуток, і я навіть не замислювалась про те, щоб завести нові стосунки. Ххоч мама мені постійно про це торочить, кажучи, що якби причиною їх розлучення з татом були діти, яких вона втратила ще будучи вагітною, то розлучились би вони ще до мого народження. Але я не моя мама, ми з нею різні за характером і сприйняттям світу. 

Раз на рік ми з Владом зустрічаємось на цвинтарі де похований наш Сашко, він посміхається до нас з гранітної гравюри, завжди в одній порі, бо його час зупинився, а ми більше не можемо йому посміхнутись у відповідь. Ми з чоловіком розійшлись не ворогами, просто ми не могли бути разом і дивитись один одному у вічі. До речі він кинув грати, переключивши свою увагу на вивчення медицини і відвідування курсів першої невідкладної допомоги, де він і зустрів свою нову дівчину. Ми з ним майже не підтримуємо зв’язок, тільки щоб домовитись про зустріч, а потім перекинутись парою слів про життя один одного за горнятком кави в улюбленому закладі Сашка, так ми відаємо йому шану, а після, розходимось до наступного року. 

Так було із року в рік, але цього разу під час зустрічі він повідомив, що збирається одружитись, і в кінці дав мені пораду, щоб я нарешті відпустила ситуацію і почала жити своє життя, а не існувати, бо йому важко дивитись на те як я живу. Але не йому мене судити, не він народжував Сашка, і відверто кажучи не він займався його вихованням, тому і відпустити “ситуацію” мені набагато складніше за нього. В той день вперше після нашого розлучення я на Влада розізлилась, але я була не проти того, що він живе своє життя, втім його поради були мені відверто непотрібні. Тому побажавши йому всього найкращого, тепер вже я порадила йому більше ніколи в житті не говорити такого жінці, що втратила дитину. Після чого не озираючись залишила заклад, де ми пили каву. 

А через декілька місяців я опинилась в комі…

__________________________________

Наливши мені горнятко чаю, Алан прийнявся розповідати все, що знав про світоустрій цього місця, а точніше це було більш схоже на інтерв’ю чи допит, бо більше я питання задавала ніж він розповідав 

— То ж, почнемо з того, що то за місце де я опинилась до того, як натрапила на тебе? — Алан мовчки подивився на мене, а після того, як зітхнув, мовив.

— Ти гадаєш я вмію читати думки, чи може слідкував за тобою? Звідкіля мені знати, де ти була і що бачила? Ти хоч би описала те місце.

— Хм, дійсно. В принципі, ти маєш рацію, я просто подумала, що і ти так само сюди потрапив.

— Можливо, але поки ти не розповіси, то я не зможу це підтвердити чи спростувати, — знизав він плечима і відсьорбнув свій так званий чай. 

— Логічно, — погодилась я і послідувала його прикладу, але швидко схаменулась, бо не люблю гаряче, а рідина в мене в горнятку ще парувала і якби стінки посудини були тонші, то вона б мені і руки обпекла.  — Що ж, прокинулась я в лісі, серед ночі. Довкола не було нічого окрім дерев і туману, навіть опалого листя не було чи іншої лісової підстилки, тому я подумала, що можливо я потрапила в якийсь розіграш, а це просто сцена. 

— І довго ти так думала? — його кутики губ поповзли вгору, явно збираючись насміхатись наді мною.

— Не зовсім, починаючи з моменту, коли за мною гналось чудовисько, і я скотилась з гори не розбивши ту лампу, – вказала я на трофей, що стояв на столику на терасі. — А ще, коли пройшла крізь монстра. От тоді я вирішила, що це все якийсь злий жарт і іллюзія, але це все сталось після того, як я зійшла з рейок і пішла в ліс, до цього мене ніхто не чіпав, і я просто йшла.