Розділ 8

Розділ 8

— Я п-повернулась, — сказала я, тремтячи від холоду. 

— Я не сумнівався в цьому, —  усміхнувся він лише кутиком губ.

— А от я, якщо бути чесною… сумнівалась, бо мала нідію повернутись в тіло, а не сюди. А ще ти не сказав мені способу це зробити.

— Але ти ж його знайшла! 

— Так, бо він точно мав бути… до речі, — помітила я, що він же теж був мокрий після купання. — А тобі не холодно? 

— Ні, а тобі холодно? — перепитав він, і я прям замислилась, бо щойно дійсно тремтіла від холоду, а зараз вже наче і пройшло.

— Не розумію…, як це?

— Спочатку ходімо в мій дім, а тоді я поясню тобі все, що сам зміг дізнатись, все ж краще коли є хтось, хто може хоч щось пояснити, чим коли ти зовсім одна,  — підморгнув він мені і підвівшись з землі, він обтрусив штани, як зміг і пішов в глиб лісу, а я без жодних запитань рушила за ним підхопивши ліхтар, що самотньо стояв на пристані, після чого  занурилась в свої думки.

Листя і гілки хрустіли в нас під ногами, легенький вітерець ворушив дерева, утворюючи золотий листопад. Алан йшов попереду мовчки і я намагалась не порушувати тишу. Я була рада, що не на самоті, і гадаю він теж був цьому радий. Не знаю як довго він провів часу у цьому місці, проте він точно звик до мовчання. 

Стежка, якою ми йшли була витоптана, отже по ній ходили не один раз, що значить він достатньо часто навідувався до озера, щоб повертатись до свого тіла в реальність і не тільки на початку свого перебування тут, але і весь час.  

— Ми прийшли, — сказав він порушивши тишу і вивівши мене із задумів.

Я глянула перед собою, відірвавши погляд від стежки і перше, що мені кинулось в очі, це щасливе обличчя Алана, а вже потім я помітила будиночок. Він був таким стильним, що це було для мене навіть несподівано. Будинок був невеликий, повністю з дерева, з маленькою терасою, на якій стояло дерев’яне крісло і столик, а з даха будинку виднівся димар, отже, там можна погрітись. Але що більше мене здивувало, це те, що цей будинок був на дереві і до нього вели дерев'яні сходи. Я, якусь мить, стояла з відвислою щелепою, поки Алан захоплювався моєю реакцією.

— Це ти зробив? — нарешті спитала я.

— Так, це моя робота.

— Але як? Як це взагалі можливо? В тебе є інструменти? Чи їх можна було притягти сюди зі світу живих?

— Ні, це не можливо, я просто їх створив, як раніше люди створювали для себе знаряддя праці з каменів і палок. А в мене було багато часу, щоб займатися цим і щоб не спати на холодній землі, бо я не знав, як на довго тут застряну. 

— А як же цвяхи? Як ти ті колоди закріпив між собою?

— Я вивчав якось японську техніку будівництва Саши-моно, завдяки якій вони зводили храми з дерева без жодного цвяха чи клею, там просто потрібно робити пазики по принципу пазла, щоб скріпляти між собою деталі. Будівництво таким методом дуже надійне, воно витримує тайфуни і землетруси, адже, Японія сейсмічно активна територія. Я навіть диплом по цій темі захищав. Щоправда не думав, що ці знання мені знадобиться в потойбічному світі.

— Точно, ти ж казав що ти архітектор! — констатувала я, а він спочатку здивовано глянув на мене, а потім його обличчя посвітліло.

— Так, здається  я одразу тобі сказав це при зустрічі. 

Я підійшла до поручнів, провела рукою по грубій деревині помітивши з боку якісь помітки. Придивившись, я спочатку подумала, що то малюнок, бо на перший погляд було схоже на гору з сніжним піком, а на передньому плані верхівки дерев. Але придивившись я розгледіла, що та начебто гора виходить за межі дерев, і до мене дійшло, що цей малюнок —  це букви, а зовсім не малюнок. То були накладені одна на одну англійські букви А і W, або українські А і перевернута М.  Вони були грубо витесані чимось гострим, але виглядали так, наче їх писали достатньо часто, тому я вирішила запитати стосовно них.

— Що означають ці букви?

— Я автоматично наношу той малюнок на свої вироби, і якщо чесно навіть не звертав увагу на те, що це були букви, — зізнався він і почав вдивлятись. — А і М… можливо то наші ініціали, Алан і Меланія? — усміхнувся він, але продовжив розглядати свій напис з більш серйозним виразом обличчя так, що навіть з’явилась складка між бровами.

 — Ти мене не знав, коли то майстрував, тим паче в реальному житті ми не знайомі, я б запам'ятала талановитого архітектора на ім'я Алан, — склала я руки на грудях. 

— Дійсно. А може я пророк?

— А може то твоє прізвище?

— Теж варіант.

— І здається то не буква М, а W, бо ім'я в тебе теж не українське. До речі, дизайнери, може і архітектори, як і письменники, та й взагалі митці, часто беруть псевдонім. Є вірогідність, що ти не виключення. 

— Дійсно, — замислився він. — Але оскільки я того не пам'ятаю, маю надію на те, що ти мені допоможеш.

— Як наприклад? — здивувалась я.

— Який би псевдонім ти мені вигадала, володіючи цією інформацією, що в тебе є зараз, — він серйозно дивився на мене в очікуванні якогось дива. Іноді мені здається, що він забагато від мене хоче, з тим, що знає мене всього декілька годин.