Розділ 1

Лавошник Юлія

Повернутись Назад

Розділ 1

Коли я прийшла до тями, зрозуміла, що щось точно пішло не так. Моя поза була незручна, одяг добіса заважав, голова боліла наче  я напередодні дуже багато випила зайвого, або знову настав якийсь ретроградний меркурій, чи магнітні бурі. Як же вони вже задовбали! До тридцяти я навіть не звертала на це увагу, а тепер кожного разу в новинах коли чую прогнози, розумію, що час запастись таблетками від головного болю, бо інакше буду не в стані нормально жити. Але незважаючи на це все разом взяте, я змусила себе відкрити очі, адже нарешті прийшло усвідомлення, того, що я знаходжусь навіть не в помешканні. Подув вітер, і в той же час зашуршали і заскрипіли дерева, тхнуло сирістю, а ще відчувався запах землі і хвої. 

Коли я відкрила очі, то скрізь була тільки непроглядна темрява, і лише після того, як я їх протерла і сконцентрувалась, розгледіла обриси дерев і повний місяць, що світив крізь них. Але в очах все одно було наче мутно, хоч на зір я і не скаржилась до цього моменту, і тільки згодом я збагнула, що це не з очима біда, а туман огорнув землю.

— Куди мене занесло? — спитала я темряву, і почула, що голос в мене був хриплий, наче я тиждень ні з ким не розмовляла. Але ж я вчора точно з кимось говорила на роботі. Точно говорила? А чи точно це було вчора? ….

Мене почала огортати паніка, серце калатало як скажене, від чого головний біль тільки посилився, я не могла згадати де я була вчора, ба більше, я не могла згадати, хто я і як мене звуть. Як я тут опинилась — це вже друге питання. Але те, що я точно не повинна була тут бути — це непорушна істина, адже точно, це не нормально людині, прокидатись вночі посеред лісу. 

— Я ж людина? — в паніці я почала себе обмацувати і роздивлятись, щоб пересвідчитись в своїй людяності, і наче все було добре, людське тіло, і на мені був той самий одяг в якому я вчора йшла на роботу. А чи поверталась я з неї? Може мене вдарив грабіжник по голові і викинув в лісі думаючи, що я мертва? 

Взявши себе в руки, я намагалась заспокоїтись і ще раз, але обережніше обмацала себе: ноги, руки, і голову, бо може вона боліла через травму, яку мені нанесли, але наче все було цілим. Втім, окрім одягу, речей зі мною все ж не було, навіть телефону, який завжди лежав в кишені, а не в сумці. Отже, дійсно пограбування? Але тоді чому немає ніяких пошкоджень, бо якби були, це пояснювало б мою часткову амнезію, адже я досі не згадала навіть своє ім'я, хоч базові речі і залишились в пам'яті.  І що це за ліс?  Він виглядав не так як ті, що були на околицях міста, в свій час я любила походи на природу, тому обійшла їх всі, але цей відрізнявся навіть в темряві, він був старішим. Складалось враження, що він був старшим навіть за буття, дуже високі хвойні дерева верхівки яких наче торкались самого неба. Не було чагарників, що зазвичай заважають пройти і противно дряпають шкіру чіпляючись за одяг. Я підвелась, тіло заніміло від довгого лежання на землі і я відчувала слабкість. Одяг був вологим від сирості землі, а головне, я достеменно навіть не знала в якому напрямку мені рухатись, щоб вийти до поселення, десь то воно точно повинно було бути. 

Мене почав пробирати холод цього місця і почало колотити, одяг що був на мені, не надто грів, особливо коли дув вітер, тому я міцніше закуталась в свій бежевий тренч. Знала б що доведеться гуляти вночі по лісу, вдяглася б тепліше на роботу, дарма зранку сонечко пригріло і осіння погода стала привітнішою. 

Підійшовши до найближчого дерева, я виявила, що воно було неосяжне, таких дерев я не бачила навіть в Карпатах, а ще тут не було схилу, земля була рівнесенька і чиста, наче я потрапила в парк, з якого не вилазять коммунальщики поки не вичістять його до блиску. Обійшовши його по колу торкаючись кори, я намагалась знайти мох, щоб виявити в якому напрямку північ, місяць світив як лампочка, наче він був прямо наді мною. Я декілька разів обійшла те дерево і зробила те ж саме з сусіднім, але так і не знайшла рослинності.

— Що за чортівня? — не розуміла я. — Гаразд, якщо просто немає моху, бо дуже жаркий клімат, але тут сиро і вогко так, що день-два і я б мохом покрилась, як таке можливо, що дерева незаймані в цьому плані? — чухала я потилицю не розуміючи, як чинити далі. Чекати тут в темряві, коли нарешті світатиме, якось не хотілось, тому я вирішила обережно і не поспішаючи просуватись в якомусь конкретному напрямку. 

     Йти було легко, адже ніщо не заважало просуванню, в моїй квартирі і то складніше орієнтуватись в темряві, щоб об щось не вдаритись, чи на щось не наступити, особливо на якусь пищалку мого песика. 

— Сподіваюсь мою Булочку хтось погодує…, — зітхнула я згадавши, що мій шпіц лишився сам удома. — В мами є ключ, і якщо я довго не виходила на зв’язок, вона точно завітає в гості і Булочка не залишиться голодною, тим паче в неї там їжі і води залишалось на декілька днів, особливо якщо вона подостає з усіх своїх заначок під матрацом різні смаколики, що заникала, — ні за чим не шкодую, але от за Булочку в мене душа не на місці. Вона ж не нальє собі водички, і не відкриє холодильник, якщо мене не буде дуже довго, моя дівчинка плакатиме через те, що я не повернулась додому.  — А якщо так, то сусіди точно будуть дзвонити мені або коли не дозвоняться, то до мами, бо коли я їздила у відряження, то саме вона сиділа з цуциком і в той час перезнайомилась з усіма моїми сусідами, яких навіть я не знаю.