XXXVI. Розділ

Минуле не вмирає, воно навіть не минуле.

Вільям Фолкнер, "Реквієм по черниці"

───⏳───

День минав, практично повторюючи попередній сценарій. Тільки от приїхала вона зі Стасом, а не з Артуром, і колишній хлопець разом із колишніми подругами дивилися на неї вовком. 

Сеня бачила, як Мар’яна закотила очі сьогодні вранці, коли дівчина виходила з машини Стаса. Найбільш огидним у цьому всьому було те, що саме Мар’яна зрадила їхню дружбу — вона крутила з Артуром за спиною у Сені й при цьому продовжувала розпускати брудні плітки. Про це Євсенії невпинно розповідали Ростик і Віра — мабуть, єдині з групи, хто спілкувався з нею не лише по навчанню.

Та Євсенії було байдуже на все це. Єдине, що її справді непокоїло — це стрілка годинника в кишені, яка невпинно цокала, безжально наближаючи її до фатальної миті.

— Євсеніє! Затримайтесь на хвильку.

Голос Сеніного наставника, Юрія Михайловича, який зайшов до зали під кінець репетиції, пролунав для неї, мов грім серед ясного неба. Сеня знала, що буде далі…

— Всі інші вільні, — додав керівник оркестру, Фелікс Аскольдович, і з легкою усмішкою глянув на дівчину.

— Так… — нервово всміхнулась Сеня, ставлячи футляр зі скрипкою на стілець поруч.

Музиканти почали повільно збирати речі. Хтось виходив мовчки, хтось перекидався жартами. Проходячи повз, колишні друзі обпалювали її зневажливими поглядами, але Сеня їх не помічала. Її світ зараз звузився до стін цієї зали. Коли зала нарешті спорожніла, професори підійшли ближче.

Фелікс Аскольдович склав руки за спиною:

— Євсеніє, ми хотіли з вами поговорити про дещо важливе.

— Камерний оркестр консерваторії формує склад на березневий тур Європою, — продовжив, розмову Юрій Михайлович. — І ми прийняли рішення…

Він ледь помітно усміхнувся.

— Ви — перша скрипка.

В тому, іншому варіанті майбутнього, ця новина вибухнула б в ній щастям, захопленням, майже дитячою ейфорією.

Зараз же… на обличчі Сені з’явилася лише бліда, нервова усмішка.

— Це… велика честь, — тихо промовила вона.

Фелікс Аскольдович уважно придивився до неї, ніби намагаючись зрозуміти реакцію.

Саме в цей момент у нього задзвонив телефон.

— Перепрошую, — коротко кинув він, дістаючи смартфон. — Важливий дзвінок.

Він відійшов углиб зали, його голос швидко став приглушеним. 

— Євсеніє, ви не раді? — Юрій Михайлович розгублено глянув на свою найкращу  студентку. — Ви наче не тут.

Дівчина глибоко вдихнула, змушуючи себе зібратись.

— Ні, що ви… Я рада. Просто… це хвилююче.

— Це нормально, —  підбадьорливо промовив викладач. — Але я вірю у вас. Ви впораєтесь, з вас буде неймовірна скрипалька.

Дівчина ледь помітно всміхнулась.

— Дякую.

Євсенія попрощалася і повільно пішла до виходу. Біля самих дверей вона на мить затрималася. Позаду Юрій Михайлович уже відійшов до пюпітрів, збираючи ноти. Десь із глибини зали долинав приглушений голос Фелікса Аскольдовича, який продовжував розмову по телефону.

Сеня витягла з сумки годинник і на секунду відкрила кришку. Яскрава крапка на шкалі пульсувала сліпучим світлом, а металевий корпус став відчутно теплим, наче попереджав про близький фінал. Рішуче заклацнувши кришку, дівчина вийшла в тьмяну тишу коридору консерваторії.

Вона знала: Стас там. В ніші біля сходів, за масивною колоною — він має бути там, вона не сумнівалася ні на мить. Стискаючи годинник пана Йонаса в одній руці, іншою вона витягла телефон. Роблячи вигляд, що кудись телефонує, Сеня зупинилася біля сходів, саме там, де тоді…

Вона притиснула телефон до вуха, вдаючи, що чекає відповіді. Їй здавалося, що в тиші коридору дедалі голосніше — впереміш із власним пульсом — звучить цокання годинника, який вона стискала в руці.

Один. Два. Три. Чотири…

Сеня подумки рахувала секунди, намагаючись заспокоїтися.

— Стій! — Раптовий, гучний вигук Стаса розірвав тишу.

Сеня здригнулася і різко розвернулася. У ту ж мить годинник у її долоні миттєво нагрівся. Вона інстинктивно розтиснула пальці — але він не впав. Подарунок пана Йонаса завис у повітрі й спалахнув сліпучим сяйвом — точно так, як тоді, в ту ніч, коли його стрілки почали свій зворотний відлік.

Дівчина прикрила очі долонею, захищаючись від яскравого сяйва, що розлилося коридором консерваторії. Поступово сяйво стало м'якшим, перетворюючись на золотаве марево. 

Світ навколо наче завмер. Пил застиг у повітрі, далекі звуки міста, що ледь долинали за вікном, зникли. Все зупинилося, окрім неї та Стаса, який уже був поряд, мертвою хваткою тримаючи її за зап’ястя. Та Євсенія ошелешено дивилася вперед. Її погляд застиг на тих, хто стояв позаду.

За крок від того місця, де стояла Сеня, завмерла Мар’яна. Її обличчя перекривила злісна гримаса. Трохи далі, біля входу до репетиційної зали, з-за прочинених дверей підсобного приміщення, де зберігали старі пюпітри та інший мотлох, визирала Емма. Її погляд був прикутий до Мар’яни, сповнений очікування та страху.

Дівчина вражено видихнула. Очі защипало від сліз. Раптом сяйво годинника зібралося в один потужний промінь, схожий на світло кінопроектора. Стас, який так само приголомшено спостерігав за магією механізму, нахилився до Євсенії, кивнув убік і тихо промовив:

— Дивись…

Сеня розгублено прослідкувала за його жестом. Промінь, що тягнувся від годинника, впирався в стіну — і там, наче з проектора, почала вимальовуватися картинка. Вони побачили ту саму мить, за кілька хвилин до падіння.

Студенти, перегукуючись, виходили із зали. Ось з'явився Артур, за ним — Мар’яна та Емма.

— Артуре, ти йди, а ми у вбиральню заскочимо, — кинула йому Мар’яна, міцно притримуючи Емму за лікоть.