XXXV. Розділ

Не сумуй. Рано чи пізно все стане зрозуміло, все стане на свої місця і вишикується в єдину красиву схему, як мережива. Стане зрозуміло, навіщо все було потрібно, бо все буде правильно.

​Льюїс Керролл, "Аліса в Країні Чудес".

───⏳───

Євсенія сиділа на ліжку, крутячи в руках кишеньковий годинник, який дав їй пан Йонес. Різьблений корпус приємно холодив шкіру, та дівчина ніяк не наважувалася відкрити кришку. Востаннє вона дивилася на циферблат тоді, у Будапешті, коли показала годинник Стасу. І після того боялася навіть поглянути на шкалу, бо знала, що побачить там — час майже сплив...

Сеня зітхнула. Вдома було тихо — мама і бабуся вже пішли у своїх справах, і цю тишу квартири розрізав лише мирний цокіт годинника: “Тік-так, тік-так…” Та для Євсенії ці звуки звучали як барабанний дріб перед походом на ешафот. Її падіння в тому, відомому лише їй і Стасу, майбутньому... воно мало статися сьогодні. 

Все, що відбулося з того моменту, як годинник почав відлік цього року заново, принесло зміни не лише в життя Сені та Стаса, а й найближчих їм людей. Бабуся вражала Євсенію щодня все більше. Вона з головою поринула у свою мистецьку діяльність: успішно пройшла перевірки на кафедрі й тепер займалася організацією виставки, головним ініціатором якої сама виступила. Між цим бабуся допомагала сестрі та її чоловіку, Сергію Дмитровичу. Останній успішно проходив лікування, і лікарі в один голос твердили, що це просто диво, що вони звернулися саме вчасно. Та Сеня знала справжню ціну цього “дива”.

Проте найбільше, щодо бабусі, їх із мамою вражало інше: Іван Макарович за цей тиждень приходив до них пити чай уже двічі. Поміж тим він захоплено розповідав Стефанії Василівні про правильний догляд за її бегоніями на підвіконні. Та уважно слухала, паралельно відпускаючи в бік сусіда коментарі про те, що така кількість цукрув чай у його віці та з його вагою — це пряма шкода здоров'ю, а легка сорочка взимку — зовсім не варіант. Ці повчальні тиради, схоже, Івана Макаровича абсолютно не турбували, а навпаки — навіть тішили. Діана жартувала, що їхній сусід, очевидно, прихований любитель такого собі “аристократичного садизму”.

Ба більше, виявилося, що син Івана Макаровича — судинний хірург. Сусід сам запропонував допомогу: син домовився з хорошим кардіологом щодо лікування Сергія Дмитровича. Це одразу додало йому декілька очок в очах Сеніної бабусі.

Мама Сені, спостерігаючи за цими метаморфозами, зауважила: вони самі винні в тому, що бабуся роками встановлювала негласний терор. Просто вони не чинили супротиву так, як це зробила тепер Сеня.

Сама мама теж відчутно змінилася. Стефанія Василівна тепер мала власні клопоти, і потік її нескінченних зауважень нарешті призупинився. Від чого Зоряна ніби розцвіла. У музичній школі, де вона працювала, їй нарешті запропонували посаду заступника директора з навчально-виховної роботи. Це було визнання, на яке Сеніна мама давно заслужила, але раніше просто не мала сил і внутрішньої впевненості, щоб прийняти таку відповідальність.

Проте зміни стосувалися не лише кар’єри. У житті мами з’явився чоловік — колега-викладач, з яким вони разом готували звітні концерти. Сеня бачила, як мама ніяковіла, отримуючи від нього квіти, і як врешті відповіла взаємністю на його несміливі залицяння. Євсенія була щиро рада за неї. Попри те, що з її батьком вони залишилися в доволі хороших, і наповнених повагою стосунках, Сеня чітко розуміла: того шлюбу не врятували б жодні зусилля. Вони були занадто різними. Їхньому союзу не вистачало тієї іскри, тієї відчайдушної пристрасті й кохання, які Сеня тепер відчувала сама.

Що стосується її невгамовної подруги, то в Ді теж усе було чудово. Їхні стосунки з Ромою складалися гладко, і Сеня неабияк раділа цьому. Вона нарешті змогла відпустити те почуття провини, яке гризло її з того іншого майбутнього  — за те, що Діана тоді і не зустріла Новий рік із Ромкою.

А щодо тієї з Діаниної поїздки, то мама Стаса та Ді була просто в захваті. Вона вже не сумнівалася, що з її доньки вийде блискучий журналіст, адже той самий її колега-коментатор неочікувано похвалив Діану, відзначивши її неймовірну кмітливість та гострий розум. Ді сяяла, будуючи плани на майбутнє, і Сеня щиро посміхалася подрузі, хоча глибоко всередині серце стискалося від тривоги. Навколо всіх вирувало життя, сповнене надій, і вона знала: всі ці зміни відбулися лише завдяки тому самому механізму пана Йонеса, що продовжував свій невблаганний біг.

Раптом нещільно зачинені двері скрипнули, і в кімнату, ліниво потягуючись, прослизнув Котофій. Він позіхнув, на мить зупинився, пильно глянув на Сеню і, рішуче підбігши, з коротким мурчанням вистрибнув на ліжко поряд. Кіт уважно впився поглядом у блискучий корпус годинника, наче його котячому зору було підвладно бачити значно більше, ніж звичайному смертному люду. Євсенія зітхнула і, почухавши пухнастого за вухом, тихо промовила:

— Ти ж теж, Котофію, розумієш, як невблаганно спливає час? Бачиш, як втікає цей день… — тихо прошепотіла вона, відчуваючи під пальцями густе й тепле хутро.

Кіт не відводив погляду від годинника. Його зіниці розширилися, вбираючи відблиски від різьбленого корпусу, а кінчик хвоста ледь помітно сіпався в такт тому самому невблаганному “тік-так”. Котофій наче прислухався до розмови двох світів — того, що вже змінився, і того, що мав зачинитися назавжди за кілька годин.

Раптом він суто по-котячому легко торкнувся лапою корпусу годинника, ніби закликаючи Сеню нарешті його відкрити. Підвівши на неї очі, кіт коротко нявкнув — якось заспокійливо, майже по-філософськи.