XXX. Розділ

Спини мене… отямся і отям —
така любов буває раз в ніколи…

Ліна Костенко

───⏳───

Сеня на мить зупинилася і прислухалася. З кухні долинуло тихе клацання електрочайника, і крізь напівтемряву коридору просочилося м’яке, тепле світло. Вона видихнула й рушила вперед. 

Кухня в апартаментах була доволі простора, виконана в стриманих сіро-графітових тонах. Сріблястий холодильник холодно відблискував у напівтемряві, чорна глянцева техніка виглядала, бездоганно: вбудована плита, мікрохвильовка, кавомашина. 

Посередині тягнулася висока темна барна стійка, біля якої стояли кілька високих стільців. Світло горіло лише над нею, створюючи затишний острівець серед приглушеного простору. 

За стійкою, біля стільниці спиною до неї, стояв Стас. 

— Чай з лимоном будеш? — Спокійно запитав він, ледь повернувши голову. 

Ніби не було їхньої сварки… і не було тієї розмови з Григорієм Івановичем. Але Сеня помітила, як напружилися його плечі. 

— Буду, — тихо відповіла вона, підходячи й сідаючи на один із барних стільців. 

— Як Рома? — Спитала, Євсенія намагаючись хоч трохи розрядити напругу всередені. 

— Випив таблетки від шлунка. Спить, — коротко відповів Стас, дістаючи з шафки чашки, так і не повертаючись до неї. 

— А ти не спиш? — Задала вона абсолютно риторичне питання, сама розуміючи, наскільки це безглуздо звучить. 

Стас ледь повернув голову, на мить відволікшись. 

— Ні. Я чекав тебе, Відміннице. Нам таки потрібно поговорити, — рівно сказав він, кидаючи чайні пакетики в чашки. 

— Так… потрібно, — тихо погодилася Сеня. 

Вона дивилася, як він наливає паруючий окріп у горнятка. Стас не поспішав продовжувати, очевидно, збираючись із думками, не знаючи, як вона сприйме те, що він збирався сказати. 

Сеня дивилася на його міцну спину і раптом чітко, до щему в грудях, зрозуміла: він завжди був поруч. Тепер вона була впевнена: тоді, в горах, її таки поцілував Стас. І зараз її не хвилювала логіка — як він так швидко повернувся на своє місце. 

Сеня підвелася зі стільця. Вона не хотіла більше чекати, не хотіла аналізувати чи сумніватися. Їй дали другий шанс, і зараз вона використає його так, як велить її серце.

Дівчина повільно рушила вперед. Кожен крок віддавався пульсом у скронях, але вона йшла впевнено. Стас якраз кидав скибочку лимона в чай, коли Сеня підійшла впритул.

Вона рішуче обхопила його руками за торс, притискаючись обличчям до широкої спини. Вдихнула знайомий запах і заплющила очі. Стас миттєво завмер. Євсенія відчула, як під долонями напружилися його м’язи.

— Відміннице... ти що робиш? — Його голос прозвучав незвично хрипко.

— Те, чого справді хочу, — прошепотіла вона. — Це ж ти поцілував мене тоді, в горах? — Сеня замовкла на мить, міцніше стиснувши обійми. — Чи я помиляюсь?

Стас повільно розвернувся в її руках. Взявши дівчину за плечі, він уважно подивився їй в очі. Хлопець мовчав, та по його погляду вона бачила, що не помиляється. Це був він.

​— Я... чула твою розмову з тренером сьогодні... — продовжила Сеня і запнулася, відчуваючи, як серце пропускає удар. — Я не підслуховувала... це вийшло випадково.

​Їй здалося, що в погляді Стаса промайнула гіркота. Його теплі долоні обережно обхопили її обличчя. Він нахилився так близько, що вона відчула його подих на своїх губах.

​— І зараз ти робиш усе це, бо вирішила закрити мною дірку в серці, яку залишив твій мажор-колишній? — Він болісно хмикнув.

​Сеня нахмурилась. Вона розуміла цю реакцію Стаса: останні роки вона трималася відсторонено, можна  сказати, навіть, уникала його... Бо в його присутності десь глибоко всередині завжди піднімало голову те, що насправді не було роздратуванням чи неприязню. А навпаки...

​— Чи це з жалю до мене? Мені не потрібна твоя жалість... — Продовжив він. — Ти ж завжди була жаліслива, Євсеніє. Тільки ти могла майже місяць виходжувати на балконі ворона, ховаючи його від своєї бабусі... — Стас сумно усміхнувся, проводячи подушечкою великого пальця по її щоці.

​Євсенія також усміхнулася. Вона знайшла того ворона з підбитим крилом у дванадцять років і таки виходила його. Ховала на балконі за ящиками з квітами аж до кінця осені, і мама з бабусею так нічого й не дізналися. Бабуся потім довго не могла збагнути, чому до них на підвіконня постійно прилітає стара ворона.

— Ти пам’ятаєш...? — Вдивляючись Стасові в очі, прошепотіла Сеня.

​— Я назвала його Антоніо... на честь Вівальді. — Додала вона.

​— І тільки ти могла назвати ворона на честь скрипаля, — іронічно усміхнувся Стас. — Я пам’ятаю все, що стосується тебе, Відміннице. Бо не можу не думати про тебе. Я пам'ятаю навіть ті твої дитячі рожеві стрічки... Я довго стояв і дивився на них, жаліючи, що прогнав тебе. Навіть тоді, в дитинстві, я не хотів, щоб ти усміхалася мені лише з жалю. Це я віддав їх Діані, сказав, що ти їх забула, аби вона повернула... Я досі зберігаю те наше ідіотське фото з парку атракціонів... — Він напружено видихнув їй у губи. — Та все ж мене розриває думка, що ти будеш поруч зі мною з поблажки.

​Але попри власні слова, Стас не відпускав Сеню. Навпаки — притягнув ще ближче і сперся своїм чолом об її.

​Сеня зазирнула в його "арктичні" очі й усміхнулася. Вона теж досі зберігала в гаманці те фото. Їм із Ді тоді було по чотирнадцять, Стасу — майже сімнадцять.  У місто приїхав мандрівний парк атракціонів...

Фотограф видав стрічку з трьох знімків. Один Сеня забрала собі на пам'ять, решту — Ді... А виявилося, що Стас забрав у неї одну фотографію і зберіг...

​На тому фото, що мала вона, Стас підхопив її на руки після гри в дартс. Сеня сміється, тримається за його шию, а він дивиться в об’єктив — і усміхається так щиро, як рідко коли. Ді поруч у кумедних вушках Міккі Мауса кривляється в камеру. Знімок вже помітно вицвів, але для Сені він був безцінним.