XXIX. Розділ

Спогади — це єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати.

Жан Поль, "Невидима ложа".

 ───⏳───

— Сенько, що сталося? Чого в Стасика мало пара з вух не йде? — Рома перестрів її біля гардероба, напружено тараторячи на ходу. — Його мало що може отак вибити з рівноваги...

Він зробив коротку паузу і, косо зиркнувши на Сеню, додав тихіше: 

— Ну, хіба що ти.

Дівчина збентежено глянула на Ромку. “Ще він масло в вогонь підливає…”, — промайнуло в голові. 

Вона й так уже шкодувала про те, що щойно наговорила Стасу. Він точно не заслуговував вислуховувати її зриви.

— Ромо, забери, будь ласка, мої речі з гардеробу… я відійду у вбиральню. Я швидко, — тихіше сказала вона, не дивлячись йому в очі і не відповідаючи на питання хлопця.

Сеня розвернулась та поспішила в бік вбиралень. Їй потрібно було хоча б на кілька мить залишитись наодинці. Перевести подих і зібрати себе докупи.

Біля самого повороту Сеня різко зупинилася. З глибокої ніші збоку долинав приглушений, але впізнаваний голос Григорія Івановича. Дівчина почувши своє ім’я інстинктивно втиснулася в холодний мармур колони, затамувавши подих.

— Послухай, синку, ти не розумієш — ця Сеня тобі заважає, — суворо мовив тренер. — Ти що, хочеш згубити себе через цю дівчину? Ти хоч усвідомлюєш, які шалені неустойки доведеться платити за порушення контракту, якщо через неї зірветься бій? У цей поєдинок вкладено надто багато: гроші, твоя кар’єра, все те, до чого ти йшов усе життя.

— Івановичу, бій не зірветься! — Холодно відрізав Стас. — Я не розумію, на що ти натякаєш.

​— А я не натякаю, Стасе, я кажу прямо. Куди вона щойно зірвалася? А ти, наче відданий пес, кинувся слідом! Тобі зірвало голову від неї вже давно, а зараз — остаточно.

​Григорій Іванович зробив крок ближче, і його голос став низьким, майже загрозливим:

​— Думаєш, я не знаю, чому ти сьогодні мало не зірвався на пресконференції? — Різко кинув він. — Норвежець недарма тебе провокував. Я чув, що він тобі сказав. Що, спочатку забере в тебе пояси… а потім — твою "солодку дівку".

​У Сені перехопило подих. Вона сильніше втиснулася в колону, відчуваючи, як холодний мармур пробирає до кісток.

​— І ти повівся, Стасе, — безжально продовжив тренер. — Повівся, як хлопчисько, а не як боєць. Ти дав йому саме те, чого він хотів. Він зрозумів, як вивести тебе на емоції.

​Він на мить замовк і важко видихнув.

​— Твій батько теж торочив, що ця ваша Сеня — "золота дівчина". От тільки я не бачу в ній нічого, крім проблем.

У Сені пішла обертом голова. Слова тренера затримали повітря в легенях. Вона сперлася рукою на стіну, і сторожко озирнулася — Рома все ще був за поворотом біля гардероба.

— Це тебе не стосується, Івановичу, — роздратовано відповів Стас. — Та й ідея з музичним виходом справді чудова, до чого тут вона особисто?

— Стосується, Стасе! Я не дам тобі згубити все, до чого тебе готував батько. Хоча б у пам'ять про свого друга. Ідея зі скрипкою хороша, та хіба мало скрипалів у світі? Ви ж це з Ромою вигадали лише заради неї?!  Думаєш, я не розумію, чого ти мотаєшся в рідне місто туди-сюди? Розриваєшся між мрією і почуттями, які їй не потрібні! І післязавтра ти знову хочеш їхати... теж через неї. На Бога, Стасе, зупинись! До бою залишилося зовсім нічого.

— Я їду, тому що мушу відвідати могилу батька перед поєдинком, — незворушно відказав Стас, але в його голосі відчувався сталевий опір. — Ти ж пам'ятаєш — скоро річниця.

— Річниця за тиждень, — відрізав тренер. — Їхати так швидко немає жодної потреби.

Сеня видихнула. Післязавтра? Він хоче їхати з нею? Але ж у минулому Стас справді приїхав саме в день річниці батька… Просто так збіглося, що її злощасне падіння теж припало на той час…

— Є потреба, бо я... — Стас на мить запнувся. — Бо я хочу присвятити цю перемогу батькові. І їй... Хоч Сеня сама того не розуміє, Івановичу, але саме вона допомогла мені стати тим, ким я є. Вона намагалася втішити мене після кожної поразки, коли я був лише дитиною, а не професійним боксером. Хоча я тоді думав, що мені це не потрібно. Тому я проганяв її… бо вважав свої невдачі слабкістю, і що вона просто подружка Ді, яка мене дратує... Та згодом я зрозумів, Івановичу, що то було зовсім не роздратування.

Стас на мить замовк і озирнувшись, очевидно остерігаючись, щоб їх не почули додав:

— Я не можу її втратити. І відпустити теж не можу. Вже пробував, повір... Давай дорогою договоримо.

Він різко вийшов з ніші. Євсенія миттєво шмигнула на інший бік колони, притиснувшись до холодного мармуру всім тілом. Вона заплющила очі, намагаючись вгамувати шалене калатання серця. Кожне його слово відлунювало в голові, наче удар дзвона.

Коли кроки стихли, вона, наче в тумані, побрела вперед. Ноги стали ватяними, кожен крок давався з величезними зусиллями. Євсенія почувалася несусвітньою дурепою та егоїсткою. Гарячі сльози, нарешті прорвалися і потекли по щоках.

Яка же вона була сліпа! Ді, Рома... навіть Леон, який бачив її вперше в житті — всі вони після її розриву з Артуром натякали, що Стас ставиться до неї  не так як думає сама Сеня. І навіть сам Стас… 

Тоді, коли вони повернулися з гір, він сказав, що його серце зайняте… Він говорив про неї?

Думки в голові дівчини бурлили, наче шалений вир. Може, пан Йонес тому і з’явився зараз, щоб нарешті відкрити їй очі? Це не могло бути випадковістю — те, що вони опинилися саме в цьому ресторані, саме біля цієї стіни... Очевидно, пан Йонес навмисно привів їх зі Стасом до цієї фотостіни, як ведуть дитину до дзеркала, щоб вона нарешті побачила бруд на своєму обличчі.

Сеня забігла у вбиральню і до болю вперлася долонями в край раковини, дивлячись на своє відображення.

“Боже, що я накоїла…” — промайнуло в голові. Тоді, у "минулому" житті, її падіння не просто знищило кар'єру Стаса і зруйнувало не лише її життя, але й його. Зациклена на власних бідах, зраді Артура та краху своїх мрій, вона досі навіть не замислювалася, чого саме йому коштувало врятувати її.