XXIV. Розділ

Наш вибір, Гаррі, набагато краще за наші здібності показує, ким ми є насправді. 

 Джоан Роулінг, “Гаррі Поттер і Таємна кімната”

───⏳─── 

Сені здавалося, що час до від’їзду минув семимильними кроками, проносячись повз неї. Вона наче й не встигла оговтатися, як ось уже вдруге відтоді, як дивовижний дарунок пана Йонаса потрапив до її рук, збирала речі в мандрівку.

​Востаннє окинувши кімнату поглядом, Сеня підхопила ручку невеликої валізки на колесах, яку взяла у мами — це було куди зручніше, ніж тягнути все в рюкзаку, — і рушила до виходу. Котофій, який саме забіг до кімнати, з цікавістю підскочив до валізи. Обнюхавши її, він потирався об ногу дівчини. ​Євсенію знову наздогнало гостре відчуття дежавю.

— Ну що, Котофію, побажаєш мені удачі ще раз? — з усмішкою запитала вона, чухаючи кота за вухом і отримуючи у відповідь задоволене муркотіння.

— Сенечко, ти вже зібралася? Я проведу тебе, — заклопотано промовила мама, яка саме зайшла до квартири. — Поспішала, щоб тебе застати, вже думала — не встигну, — додала жінка, видихаючи й поправляючи шарф.

— Все гаразд, мамо, я їду всього на два з половиною дні. Стас казав, що після приїзду мене зустрінуть, про житло теж подбали, — відповіла Євсенія, взуваючись.

— Звісно, я знаю, знаю... Та обов’язково набери, як будеш на місці, — відгукнулася мати, окидаючи поглядом доньку. — Бабуся телефонувала? — з обережністю запитала вона, беручи валізу і відсуваючи ногою Котофія, який продовжував крутитися в передпокої.

Євсенія усміхнулась: 

— Дзвонила. Побажала удачі й наголосила повідомити, як доїду.

Стефанія Василівна останніми днями була завантажена: допомагала своїй сестрі Софії, яку на підґрунті переживань за Сергія Дмитровича мучили мігрені, та ще й університет залучив її до мистецької виставки. Несподівано заклопотана власними справами, вона, очевидно, таки відпустила ситуацію з онукою. Говорила суворо й стримано, як і зазвичай, просто ігноруючи причину поїздки в Будапешт. Але, як казала Сеніна мама, для Стефанії Василівни навіть таке послаблення контролю — це величезний крок. Очевидно, Євсенія таки зуміла похитнути переконання бабусі, чим щиро здивувала маму, яка вважала доньку ще м’якшою та добродушнішою за себе.

Додаток таксі на телефоні пискнув, сповіщаючи, що машина вже прибула. Поспіхом замотавши шарф, Сеня підхопила футляр зі скрипкою та сумку. Мама вже була біля дверей із валізою в руках, і вони разом поспішили сходами вниз.

***

Опинившись у купе, Сеня влаштувалася на своєму місці. Під рівномірне чухкання поїзда голову наповнювали думки. Від того дня, як вона дала відсіч Артуру, вони бачилися на репетиціях двічі. Євсенія відчувала на собі гнівні погляди колишніх подруг — Мар’яни та Еми — і самого Артура, та розмову вони з нею більше не заводили. Очевидно, погроза щодо Сеніного батька таки подіяла на Артура.

Натомість її колишні “друзі” обрали іншу тактику, очевидно, не змирившись таки з поточним перебігом подій. Тому половина учасників оркестру дивилися на Сеню з підозрою. Ті, з ким вона колись товаришувала і хто входив до кола спілкування Артура, Мар’яни та Еми, теж із нею не розмовляли.

Зате Віра, Ростик та кілька інших студентів, які раніше навпаки не спілкувалися з ними, оскільки Мар’яна завжди вміла за допомогою зневажливих фраз, прикритих вдаваною добродушністю, вказати на місце тим, кого вважала негідними її компанії, тепер — почали комунікувати з Сенею. Вони відкрито говорили, що цей імпровізований бойкот щодо неї — робота її колишніх друзів. Та дівчина й сама це знала, і, чесно кажучи, Сеню це абсолютно не тривожило. Особливо зараз, коли вона нарешті розуміла, як усе насправді, і коли життя підкидало нові віражі. 

Хоча була впевнена, що не засне, навіть попри те, що їхала вона нічним поїздом, зрештою думки відступили, і Євсенія поринула у володіння Морфея. Поїздка минула напрочуд добре. На власний подив Сеня навіть виспалася.

Щойно поїзд прибув у Будапешт, телефон у Сені задзвонив — це був Стас.

— Ти вже приїхала? — швидко запитав він. — Я зараз на відкритому тренуванні, тому не зможу тебе зустріти.

Євсенія на мить розгубилась. Вона й не сподівалась, що він особисто приїде… Йому явно було не до неї.

— Тебе вже чекає Рома, — продовжив Стас. — Він завезе тебе на місце, все пояснить і скаже, який у тебе сьогодні графік. Скоро побачимось.

— Стас, я… — вона не встигла договорити.

У слухавці пролунали короткі гудки.

Сеня на мить завмерла, потім глянула на годинник — майже дев’ята ранку — і, підхопивши речі, поспішила до виходу з вагона.

На пероні її ивже дійсно чекав усміхнений Рома. Він спритно підхопив її валізу, ніби та нічого не важила. 

— Як доїхала? — весело запитав він, прямуючи до виходу з вокзалу. 

— Добре, навіть виспалась. — Усміхаючись відповіла Сеня.

— О, це тобі знадобиться! — Ромка на ходу почав перераховувати плани. — Зараз заїдемо, залишиш речі, поснідаємо, і о десятій у тебе зустріч зі стилістами.

— Зі стилістами? — Перепитала Євсенія, спантеличено глянувши на нього.

Рома усміхнувся.

— Ну як же! — Рома обернувся, блиснувши зубами. — Сеню, Стас — це ядро бренду. Спорт сьогодні — це великий бізнес і маркетинг. Усе, що оточує Стаса, і всі, хто з ним взаємодіє, — це частина його іміджу.

— Але ж це лише промо… — Невпевнено мовила вона.

— Сеню, це не лише промо, — похитав головою Рома. — Це зустріч із медіа, попереднє зважування, зустрічі команд… О дванадцятій — промо, потім фотосесія…

Його слова почали змішуватись у голові дівчини. Вона й не думала, що життя Стаса настільки бурхливе. Що він уже настільки важливий у світі спорту. У світі, той самий “щасливий квиток” до вершини якого він в тому майбутньому що уже трапилось з нею, втратив через Сеню...

— Ну… гаразд, — розсіяно відповіла дівчина.