XX. Розділ

Я не птах, і ніяка сітка не впіймає мене; я вільна людська істота з незалежною волею.

Шарлотта Бронте, “Джейн Ейр”.

───⏳───

Намагаючись втихомирити серце, Сеня глибоко вдихнула й повернула ключ у замку. Вона повільно штовхнула двері й зайшла до квартири.

Їй назустріч вийшов трохи сонний Котофій. Кіт тихо нявкнув і потерся дівчині об ноги. Євсенія ледь усміхнулася. Обережно поставивши рюкзак і футляр зі скрипкою біля стіни, вона підхопила кота на руки. 

— Привіт, Котофію. Як атмосфера вдома? — прошепотіла вона, почухавши його за вухом. 

Той у блаженстві примружив очі, але за мить таки відкрив одне, підозріло зиркнув на Сеню й, неголосно муркнув.

Дівчина зітхнула, поставила кота на лапи й, роздягаючись, прислухалася.

Із ванної долинав шум душу, а з кухні тягнувся знайомий аромат трав’яного чаю, який так любила заварювати Стефанія Василівна.

— Сенечко, це ти? Я зараз вийду! — Почувся з-за дверей ванної голос мами. — Я, — відгукнулася Сеня і, ще раз глибоко вдихнувши, направилася на кухню.

Вона розуміла: розмови з бабусею не уникнути, тож навіщо відтягувати? Котофій побіг слідом, з цікавістю зиркаючи на дівчину. Сеня завжди вважала котів надто розумними, і зараз було очевидно: кіт поспішав за нею, щоб не пропустити видовище, яке було неминучим.

Стефанія Василівна у синій домашній сукні сиділа за столом боком до входу. Її погляд був спрямований у вікно, волосся — як завжди, ідеально вкладене. З напускною поважністю вона повільно відпила ковток чаю, не поспішаючи навіть повернути голову в бік онуки.

Євсенія, на власний подив, відчувала дивний внутрішній спокій. Очевидно, переломною для неї стала та сварка з бабусею в “майбутньому”... Тому, яке тепер ще не настало. Сама ж Стефанія Василівна поводилася звично — впевнена у своїй абсолютній владі.

— Здрастуй, бабусю, — рівним тоном промовила Сеня.

Вона спокійно пройшла вперед, взяла з полиці склянку й налила собі води. Бічним зором дівчина помітила, як Стефанія Василівна нарешті окинула її невдоволеним поглядом.

— Повернулась? Чудово, — суворо промовила жінка. — Тоді я, по-перше, чекаю вибачень, а по-друге — пояснень.

Євсенія ледь втрималася від бажання закотити очі. І чого це всі так яро вимагають від неї вибачень? А найголовніше — за що? За те, що вона більше не хоче бути безхребетною амебою, яка погоджується з чужою думкою, навіть не намагаючись відстояти власну?

— Вибачень за що саме, бабусю? За те, що я доросла людина? А щодо пояснень… Мені здається, я вже все пояснила по телефону, — Сеня впевнено глянула на бабусю. Склянка в її руці не тремтіла, і це вже було її маленькою перемогою.

В очах Стефанії Василівни відобразився подив, змішаний із шоком. Її брови злетіли вгору від такої зухвалості, і Євсенія відчула стійке дежавю. Вона вже бачила цей погляд там, у майбутньому, незадовго до того, як годинник закинув її на рік назад.

Бабуся підтисла губи й різко поставила горнятко на стіл — так, що чай хлюпнув через край. Жінка підхопилася на ноги й з ідеально прямою, наче в цариці, спиною розвернулася до дівчини. Котофій всівся на підлозі між ними, наче глядач у перших рядах, якому випала нагода стати свідком вражаючого шоу.

— Пояснила? Ти наговорила матері бозна-що про Сергія Дмитровича, а вона, не погодивши це зі мною, озвучила цю маячню моїй сестрі Софії! Що ти там навигадувала? Яку задишку ти в нього помітила? Я нічого такого не бачила! Ти, Євсеніє, не лікар, ти — майбутня музикантка. Якщо пощастить, і ти повернеш собі гідну поведінку, — Стефанія Василівна нарешті видихнула і продовжила з новою силою: 

— До того ж ти образила подругу, нахамила хлопцю і кинула матір та мене в тривозі, поїхавши бозна-куди з сумнівними людьми! Ти поводишся як нерозважливе дівчисько, Євсеніє, а не як майбутня випускниця консерваторії.

Завершивши тираду, бабуся гордо скинула підборіддя, очевидно впевнена у своїй перемозі в придушенні цього неочікуваного бунту онуки.

Євсенія ледь втрималась від істеричного сміху.

У цей момент на порозі кухні з’явилась її мама, яка поспіхом на ходу промокала рушником волосся, очевидно передбачаючи лекцію своєї матері, присвячену її доньці, і поспішала Сені на допомогу.

— Мамо, — почала вона, — я вважаю, Сеня якраз і вчинила гідно…

— Я хочу почути відповідь онуки, Зоряно, — різко перебила її Стефанія Василівна, піднявши руку у владному жесті.

Вона знову обпалила Сеню поглядом, упевнена, що зараз почує бажане.

Євсенія ледь усміхнулась і заговорила:

— Все гаразд, мамо.

Вона знов перевела погляд на бабусю.

— Сумнівні люди — це Стас і Діана, яких я і ви знаєте мало не все життя?

Сеня поставила склянку на стіл. Звук вийшов чітким і твердим.

— Я поїхала відпочити. І хочу зауважити, що дуже прикро, що тебе турбує те, що я начебто образила Мар’яну і Артура, а те, що вони образили мене — схоже, не дуже.

Вона на мить зробила паузу.

— А щодо Сергія Дмитровича… я люблю його, тому й хвилююсь. І, до речі, бабусю, ти теж не лікар, а мистецтвознавець.

У кухні запала така тиша, що було чути, як Котофій муркоче. Котові, очевидно, подобалося те, що відбувається.

Мама Сені вражено впустила рушник. Її очі округлилися від шоку. Вона ніколи не бачила доньку такою — з прямою спиною та поглядом, у якому не було ні краплі провини.

— Зоряно, подивися на свою доньку! Вона не лише ігнорує мої слова, а й дозволяє собі розмовляти зі мною в такому тоні!

Голос бабусі став металевим. Зауваження Євсенії про те, що вона теж не лікар, очевидно дало тріщину в самовладанні Стефанії Василівни.

— Якщо ти думаєш, що це твоє так зване рішення зробило тебе самостійною, то ти помиляєшся. Бо ти ще занадто юна і не знаєш, як краще. А я прожила життя і маю досвід на своїх помилках, тому ти мала б бути вдячна мені за ту турботу.